Вона киває, збирає свої речі й мовчки йде за мною.
Тетяни вже немає на місці, інших працівників — теж. Учні виходять, і я зачиняю за ними аудиторію. У всій автошколі залишаємося тільки ми двоє.
— Незвично, — тихо зауважує Міла, коли пропускаю її в кабінет.
— Що незвично?
— Те, що ми тут тільки удвох.
— А. Кхм. Ну, я… Я нічого поганого не задумав.
— Що ти, я не це мала на увазі!
— Це добре. Чаю?
Вона м’яко усміхається.
— Ні, дякую.
— Тоді проходь, сідай.
— Я, певно, постою.
Міла обіймає себе за плечі. Має такий вигляд, ніби почувається вкрай незручно. Мені й самому якось дивно. Треба серйозно поговорити з нею, я вдома навіть слова дібрав, але зараз у голові каша.
— Як знаєш, — я зупиняюся біля свого столу, кидаю на нього навчальні книги. Тарабаню пальцями по стільниці, а тоді, вдихнувши, кажу: — Міло. По-перше, я хотів тобі подякувати. За всі ці роки. В подяку курс навчання тут буде для тебе безплатним, уроки водіння — теж.
— Дякую. А ти… навчатимеш водіння теж ти сам?
— Ну… Я можу. Або хтось з інструкторів, або я. Як захочеш.
— Ясно. Добре, — вона киває і потирає плечі.
Мені й самому зле. Важко говорити. Лоб чомусь спітнів. Витираю його долонею і веду далі:
— Послухай, я дуже вдячний за те, скільки сил і емоцій ти щоразу вкладаєш у зустрічі з Олежиком, яким щасливим його робиш. Ці два дні щороку стають для нього справжнім святом, набагато кращим за Різдво чи день святого Миколая. Чотири роки тому, коли в мене з’явилася ця ідея… Якщо чесно, я не знав, що все зайде так далеко. Я трохи по-іншому це уявляв. Ну, знаєш, це як теорія водіння і практика. Різні речі. Бо запланований маршрут іноді виявляється з перешкодами. Дорожня ситуація вносить свої корективи, треба діяти спонтанно, словом… От халепа. Я не знав, що Олежик тебе настільки полюбить і що ти прив’яжешся до нього так сильно. Не думав, що ви обоє щоразу плакатимете і…
Мені важко видушувати з себе слова, тож я починаю верзти те, що купи не тримається. Глипаю на Мілу і раптом замовкаю. Океани її очей знову виливаються. Ну що ж таке…
— Міло, ти чого? Вибач, не грузися, я просто хотів сказати, що…
— Не грузися? — вигукує вона і шморгає носом. — Думаєш, я можу?
— Чому ні? Ти ж розумієш, що…
— Бо я теж мама! Точніше, я майже стала мамою! Майже! І мій син мав би бути лише на рік молодшим за Олежика!
— Тобто?
Важка грудка лягає на моє сонячне сплетіння. Вдихнути вдається не з першого разу.
— Колись я втратила сина на тридцять четвертому тижні, — зізнається вона. — Він мав би народитися в листопаді, мав би рости щасливим і здоровим. Як Олежик. Я любила б його. А так…
Говорячи, Міла починає схлипувати, і я більше її не розумію. Вирізняю тільки окремі слова, щось про відшарування, плаценту і сильну кровотечу.
Все, що я збирався сказати, тепер здається непотрібним і жорстоким. Розгублююся так, що насправді й забуваю, до чого і як хотів її підвести.
Я чекав чого завгодно від цієї розмови, але не таких подробиць Мілиного життя.
Вона замовкає і намагається заспокоїтися, втирає очі й бурмоче:
— Вибач. Я не повинна була. Не треба тобі це все. Вибач.
— Все гаразд. Зажди.
Я кидаюся до підвіконня, де в мене зазвичай стоїть графин з водою. Зараз він порожній. От трясця. У вазі поруч тільки цукерки — льодяники й один шоколадний батончик. Хапаю його і йду до Міли, простягаю їй.
— Це що? — Її очі потроху яснішають, осяюють мене подивом.
— Води немає, тому бери шоколад. Кажуть, він поліпшує настрій.
Міла не рухається, і я сам ловлю її руку, вкладаю у холодні пальці батончик.
— Дякую. Вибач, я… Я вже заспокоїлася. Зі мною все гаразд. Кажи, що хотів.
Що хотів. Що я хотів?
Біс мене знає, що я взагалі хотів.
— Пусте, — зітхаю. — Не зараз. Побачимося ж ще післязавтра. Пішли, я підкину тебе додому. Де ти живеш зараз?
— Там само, на Рясному.
— А, супер. Мені по дорозі. Майже. Поїхали.
Знову верзу нісенітниці, бо аж ніяк не по дорозі. І Міла це розуміє, та не заперечує, тільки тихо дякує.
Ми виходимо на вулицю, я замикаю автошколу. Сідаємо в мій автомобіль.
Вона й далі крутить у тендітних руках батончик, сидить тихо, доки виїжджаю на вулицю і вливаюся в потік автомобілів.
— Вибач, — раптом шепоче. — Я не повинна була виливати на тебе свої давні проблеми.
— Все гаразд. Я… Ну, одного разу я теж на тебе вилив. Проблеми. Пам’ятаєш? Тоді, коли розповів про свою колишню.
— Так, — киває. — Я хотіла спитати… Як Олежик? Як у нього справи?
— Все гаразд. Готується до міжшкільних товариських змагань, цього тижня майже щодня ходитиме на бокс. Зал для тренувань трохи далеко тепер, але нічого страшного, потерпимо.
— Ясно. Пилипе… А можна… Можна я приїду до нього на день святого Миколая?
Я кахикаю, міцно стискаючи кермо. Не знаю, що їй сказати. Як можна відмовити після того, що сьогодні почув?
— Мені треба подумати. Я напишу тобі. Або скажу при наступній зустрічі.
— Добре. Дякую.
Більше ми не говоримо. Я намагаюся спостерігати за дорогою, але крадькома кидаю погляди на Мілу. Зараз у моєму великому авто вона здається маленькою і беззахисною. Спокійно собі дивиться у вікно, облизує тонкі губи й іноді поправляє волосся.
Мені несподівано хочеться щось для неї зробити. Щось таке... Що мені зробити, щоб вона усміхнулася?
Гадки не маю.
Під її будинком ми прощаємося короткими фразами. А коли вона йде, я ще довго сиджу в автомобілі, не їду.
Сьогодні я збирався сказати їй, що розповім Олежику правду і ми все припинимо. Не сказав, бо не зміг завдати їй болю. Але ж сказати зрештою мушу. Хай як мені не хочеться цього.
Відредаговано: 17.11.2026