Мама вихідного дня

6. Теорія

Пилип

— Тетяно, ти телефонувала в СТО? Скільки ще чекати деталей?

Я влітаю в кабінет своєї секретарки, а по факту людини, яка останніми роками стала моєю правою рукою. Вона давно не виконує моїх особистих доручень, а майже на рівні займається зі мною справами автошколи. Треба нарешті вигадати їй якусь нормальну посаду.

— Привезли. «Тойоту» обіцяли завтра доробити. З «фордом» там якісь проблеми, казали, вам самі зателефонують.

— Добре, працюй. Вікторович не телефонував? Коли він з лікарняного?

— Вчора був у лікаря, ще два тижні постільний режим.

— Ясно, — киваю. — Значить, поки що викладатиму сам.

Я йду у свій кабінет і поспіхом шукаю матеріали для першого заняття. Давно я цим не займався. Років три, здається.

Коли тільки відкрив автошколу вісім років тому, сам і лекції проводив, сам і водіння вчив. У мене було лише два працівники і два автомобілі.

Тепер я маю три автошколи по місту, чималий автопарк і сформований великий колектив. Але все одно бувають форс-мажори, як зараз, — один з викладачів захворів, а група вже набрана. Доведеться його самому замінити, бо в інших графік забитий.

Перед тим як іти в аудиторію, я пишу пані Валентині. Вона сьогодні після уроків возила Олежика на бокс. Тренер знайшов тимчасове приміщення в нашому районі, але на іншому його кутку — з Галицького перехрестя треба їхати на автобусі чи таксі. Сподіваюся, ці зміни не надовго.

«Олежик вже повечеряв», — відписує пані Валентина.

«Дякую. Буду за дві години».

Олежик. Останніми днями я тільки про нього і думаю. Не те щоб раніше думав менше, але зараз побільшало приводів для думок. Ледь заплющу очі — й бачу заплакані оченята сина в той момент, коли таксі з Мілою завернуло за ріг.

Я втішав його ще годину, розважав весь день, а він тільки те й робив, що повертався до запитання:

— Тату, то коли мама знову приїде?

А потім, йдучи до сну, спитав те, чого не питав з трирічного віку:

— Чому вона не живе з нами? Чому вона нас покинула?

Ці запитання розбудили в мені страх. І паніку. І відчуття приречення. Бо ж чотири роки тому я найняв Мілу саме для того, щоб Олежик більше ніколи такого не запитував.

А що вийшло? Я зробив тільки гірше. Бо тоді він мучився тим, що мама не приїздить, а тепер мучиться тим, що мама так швидко їде від нього.

З цим треба щось робити. Фарс затягнувся.

Я зітхаю і підхопивши зі столу «Правила дорожнього руху з коментарями та ілюстраціями», йду в аудиторію.

Учні вже зібралися — у цій групі їх рівно двадцять п’ять. Мілу я помічаю одразу. Вона сидить за першою партою. Піднімає на мене очі, і вони різко більшають. Ну от, знову глобуси. Не очікувала мене побачити прямо зараз, бо я не сказав, що сам вестиму заняття.

— Добрий вечір! — вітаюся до всіх і зупиняюся за викладацьким столом прямо навпроти Міли, кладу на нього книгу.

Група відповідає мені різними голосами — чоловічими і жіночими, зрілими і молодими. Я тільки проводжу поглядом по обличчях й одразу впізнаю контингент. Майже половина групи — жінки віком «тридцять плюс». Ймовірно, більшість — мами, яким знадобилося водійське посвідчення, бо треба дітей возити по гуртках. Чоловіків на всю групу тільки семеро — молоді хлопці й один середнього віку, мабуть, для роботи треба права. Також є дві пані за п’ятдесят, решта — молоді дівчата. Ну і Міла. У неї особлива категорія.

— Мене звати Пилип, — представляюся. — Якщо комусь так більше подобається, можете називати паном Пилипом або Пилипом Євгеновичем. Я власник цієї автошколи і ваш викладач теоретичної підготовки на наступні два-три тижні, доки не повернеться Павло Вікторович, який зараз на лікарняному, він вас вестиме далі. Коротко про мене, щоб ви знали, з ким маєте справу. Мій водійський стаж — чотирнадцять років. Я закінчив магістратуру за спеціальністю «Автомобільний транспорт». Навчаючись, працював у логістичній компанії, потім — два роки на комунальному автотранспортному підприємстві. Десять років тому я склав іспити і отримав атестат спеціаліста з теоретичної підготовки, а потім — і з практичної. Вісім років тому відкрив цю автошколу. Це якщо раптом когось теж цікавить шлях від першого заняття до того, щоб самому вчити. Маєте запитання щодо цього?

Всі мотають головами, тож я веду далі:

— Чудово. Тоді почнемо з самого початку. Сьогодні у нас вступне заняття. Обговоримо організаційні питання щодо вашого навчання, а тоді перейдемо до знайомства з базовою термінологією і правилами поведінки на дорозі…

Я роблю глибокий вдих, знову обводжу поглядом аудиторію. Починаю розповідати про те, як буде організоване навчання. Дехто записує, але більшість лише слухає.

Ловлю погляд Міли. Вона дивиться на мене невідривно, уважно. Це додає якоїсь… Не знаю… важливості цій лекції? Можливо, це моє почуття провини перед нею. Або ж бажання відплатити їй за допомогу по-справжньому, а не купівлею якоїсь дурної кавомашини чи ремонтом кухонних шафок.

Тому, здається, я і розпинаюся тут як ще ніколи не розпинався перед учнями.

Тригодинна лекція — бо в нас курс-інтенсив — пролітає швидко. Лиш в останні хвилини я згадую, що не зробив того, що мав би зробити з самого початку — не перевірив присутніх. Скоро у нас для цього буде спеціальний додаток, але поки що користуємося електронним журналом. Я дістаю смартфон, знаходжу журнал і зачитую список учнів.

На диво, присутні всі. Міла у списку остання.

— Юркевич Мілана, — зачитую і піднімаю на неї очі.

— Тут, — вона вперше за час заняття озивається.

Я ставлю позначку і завершую лекцію, побажавши всім гарного вечора, й нагадую, що знову зустрінемося у четвер.

Учні різними голосами озвучують своє «до побачення». Всі з шумом підводяться і збираються. Міла теж встає. І хоч між нами тільки кілька кроків, я підходжу ближче й тихо прошу:

— Ходімо у мій кабінет. Нам треба поговорити.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше