16 глава

Двері окремого заброньованого залу ресторану плавно зачинилися за Вореном Ешвортом.
Чоловік зупинився на порозі, оглядаючи напівтемне приміщення. М'яке світло над довгим столом ледь торкалося облич присутніх, залишаючи дальні кути зали в тіні. Ворен одразу помітив своїх синів.
А потім — Джуліана та Дарена Кангів.
Його брови ледь помітно зійшлися.
Ворен перевів здивований погляд на старшого сина, Кіліана. Той одразу підвівся зі свого місця й стриманим жестом запропонував батькові сісти.
— Тату.
Ворен не рушив.
Ще кілька секунд він мовчки дивився на присутніх, ніби намагався зрозуміти, чи не пропустив чогось очевидного.
Перш ніж він встиг мовити бодай слово, двері знову відчинилися.
До зали зайшов Еверетт Канг.
Він також зупинився на порозі.
Його погляд ковзнув по власних синах, тоді по Кіліану й Кайдену.
І лише після цього на кілька секунд затримався на Ворені.
Еверетт застиг.
Зміна на його обличчі була майже миттєвою. Розгубленість зникла, поступившись місцем незворушній масці.
Він перевів жорсткий погляд на свого старшого сина й, карбуючи кожне слово, запитав:
— Поясни мені, будь ласка, що за хрінь тут відбувається?
Дарен підвівся зі свого місця.
Він не відступив і не відвів погляду.
— Ми вважаємо, що вам варто поговорити.
Еверетт коротко хмикнув від обурення, кутики губ сіпнулися в зверхній, гіркій усмішці. Він розвернувся на підборах і вже зробив крок до дверей.
— Якщо ти зараз вийдеш у ці двері, — гучно мовив Дарен йому в спину, — я відмовлюся від подальшого управління компанією.
Еверетт застиг.
Його рука вже майже торкнулася дверної ручки.
Він повільно повернув голову.
Злісний погляд уперся в Дарена.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
Потім Еверетт перевів погляд на молодшого сина.
Дарен одразу це помітив.
— Навіть не дивись на Джуліана, — відрізав він, не даючи батькові мовити й слова. — Йому ні компанія, ні все, що її стосується, нахрін не здалося.
Джуліан ледь помітно опустив погляд, але нічого не сказав.
Еверетт міцно стиснув кулаки.
Видихнув через ніс.
Постояв ще кілька секунд, ніби приймав рішення.
Потім різко повернувся до столу.
Стілець із глухим скрипом відсунувся по підлозі.
Еверетт важко сів.
Ворен весь цей час мовчки спостерігав за розвитком родинної драми.
Лише коли Еверетт зайняв своє місце, він спокійно опустився на стілець навпроти свого найлютішого ворога.
Між ними залишався весь стіл.
І двадцять чотири роки.
На кілька секунд у залі запанувала тиша.
Ніхто не знав, хто має заговорити першим.
Еверетт обвів усіх присутніх важким, оцінювальним поглядом.
Син за сином.
Обличчя за обличчям.
Джуліан сидів за столом, напружений і мовчазний. Кіліан стояв поруч, так само мовчазний. Кайден стояв трохи осторонь, спершись долонею об край стільця, і погляд не відривався від Еверетта. Дарен так само залишався на ногах, навпроти батька.
Ніхто не знав, чим закінчиться ця розмова.
— Нам вдалося з'ясувати, що насправді сталося з нашою тіткою, — нарешті розітнув мовчанку голос Дарена.
Він говорив стримано.
Але кожне слово лягало на стіл важче за попереднє.
— З твоєю сестрою, батьку. Двадцять чотири роки тому.
Еверетт навіть не поворухнувся.
Його погляд пройшов повз Дарена й зафіксувався десь на порожній стіні за його спиною.
— Те, що ви там знайшли, вас анітрохи не стосується, — процідив він. — Навіщо ви взагалі туди лізли? Нащо ворушили те, що вас не обходить?
Дарен не відвів очей.
Навпаки, зробив півкроку вперед.
— Так, ти правий. Це нас не стосується, — у його голосі з'явився залізний відтінок. — Точно так само, як і ваша клята ворожнеча. Війна, у якій я особисто живу від моменту свого народження і до сьогоднішнього дня.
Еверетт повільно перевів на нього погляд.
Дарен витримав його.
— До вашого минулого ніхто з нас не мав жодного стосунку. Ані я з Джуліаном, ані Кіліан із Кайденом. Ми просто стали заручниками вашої ворожнечі.
Він на мить замовк.
Кіліан ледь помітно стиснув щелепу.
Кайден на мить відвернувся, ховаючи погляд.
Дарен знову повернувся до батька.
— Тож поясни мені бодай зараз: якого біса мене з пелюшок виховували на цій отруті? Чому я від народження мав глухо й бездумно ненавидіти Ешвортів?
Еверетт на мить стиснув щелепу.
Його пальці повільно ковзнули по краю столу.
Ворен перевів погляд на своїх синів.
Кіліан стояв непорушно, руки схрещені на грудях. Поруч Кайден спирався на край стільця, стежачи за кожним рухом Кангів.
Ворен ледь помітно кивнув їм.
Ніби без слів запитував, чи готові вони до того, що зараз почують.
Кіліан відповів таким самим ледь помітним рухом голови.
Еверетт на мить заплющив очі, вбираючи важкі слова Дарена.
Коли розплющив, у них знову спалахнула зневага.
— Що ж, мабуть, я справді погано вас виховав, — кинув він, спираючись долонями об поліровану поверхню столу, — раз ми зараз усі разом сидимо за одним столом із цими людьми, а ви смієте виставляти мені претензії.
— Ні, батьку.
У розмову втрутився Джуліан.
Голос тремтів від напруги, але залишався твердим.
— Ти просто відмовився бачити в нас когось, крім своїх солдатів. Те, що ми народилися в цій родині, не означає, що ми мусимо все життя тягнути на собі відлуння того, що сталося між вами. Чому в певний момент ти вирішив перекласти цю отруту на нас?
Еверетт важко дихав.
Його груди здіймалися від стриманого гніву.
— Тому що якби ви реально знали, що саме тоді сталося, — відрізав він, і голос здригнувся від старої люті, — ви б усе зрозуміли. І цієї розмови зараз взагалі не було б.
На ці слова Кіліан не втримався.
Куток його губ перекосився в ледь помітній, їдкій посмішці.
Еверетт перехопив цей погляд.
Завмер.
— Що? — тихо запитав він.
Кіліан нічого не відповів.
Лише подивився на нього так, ніби вперше побачив не батька, а людину, яка все життя трималася за одну й ту саму версію минулого.
Еверетт повільно відірвав погляд від сина.
І вперше за весь вечір подивився прямо на Ворена.
Ворен не відвів очей.
Їхні погляди зустрілися.
І в цю секунду все інше в залі ніби втратило значення.
— Чому? — голос Еверетта зірвався на хрип.
Ворен лише міцніше стиснув щелепу.
— Чому ти тоді жодного разу не відповів на її дзвінок?
У Ворена ледь помітно напружилися плечі.
— Вона дзвонила тобі сім разів! — голос Еверетта став гучнішим. — Сім разів поспіль просто перед тим, як усе сталося! Якби ти тоді підняв слухавку, ви б поговорили, і, можливо... можливо, вона була б жива!
У залі стало тихо.
Джуліан стиснув край піджака в кулаці, вперше за весь вечір відчувши, що більше не в змозі просто мовчати.
Ворен сидів навпроти, але від його колишньої байдужості не залишилося й сліду.
На обличчі сіпнулися жорсткі м'язи.
Пальці під столом стиснулися так сильно, що побіліли кісточки.
Він опустив погляд.
На секунду.
А потім підняв його.
— Тому що я не повинен був цього розгрібати сам!
Голос ударив об стіни зали.
Еверетт здригнувся.
Ворен підвівся.
— Так, можливо, ми б поговорили! Але я не ніс відповідальності за те, що з нею відбувалося! Вона була молодшою сестрою мого найкращого друга з молодшої школи, чорт забирай! Ми росли разом! Я сприймав її майже як власну сестру! І мені не було байдуже до того, що з нею коїться!
Еверетт відкрив рот, але Ворен не дав йому заговорити.
— Але ти вирішив, що мені плювати! Я казав тобі тоді, що їй потрібна допомога! Що вона писала мені листи, у яких було зрозуміло, наскільки серйозним став її стан! Я благав тебе поговорити з батьками, відправити її до клініки, знайти їй нормальну психіатричну допомогу, якої вона реально потребувала!
Ворен підвівся, уперся долонями в стіл.
— Але у твої двадцять років тобі було абсолютно до біса все, окрім власної шкури та майбутнього управління компанією!
— Не смій...
— Що? Не смію говорити правду?
— Ворене.
— Ні!
Ворен різко випростався.
— Ти двадцять чотири роки мовчав! Двадцять чотири роки дивився на мене так, ніби я вбив її власними руками! То тепер слухай!
Еверетт завмер на місці.
У кутку Кайден повільно випростався.
Кіліан не зводив очей із батька.
Джуліан стиснув пальці в кулак, але залишився на місці.
Ворен продовжив:
— Тобі просто знайшлося на кого спихнути власну провину й сліпоту! Зробити мене винним у тому, що твоя сестра загинула, хоча ти сам пальцем об палець не вдарив, щоб вчасно отримати для неї допомогу!
Він важко вдихнув.
— Нахрін усе це. Я більше ні секунди не збираюся відповідати за її рішення і за те, що ти виявився нікчемним братом!
Еверетт різко відсунув стілець.
— Ти думаєш, я не...
— Що ти хотів, щоб я зробив?!
Ворен майже кричав.
— Кинув Джасмін і пожертвував власним життям через те, що вона була хворобливо закохана в мене?! Зруйнував би все заради вашої родини?!
Ці слова повисли в тиші зали важким відлунням.
Ворен важко дихав, не відводячи погляду від колишнього друга.
Еверетт сидів нерухомо.
Його пальці повільно стиснулися в кулаки.
— Ти навіть не уявляєш...
— Уявляю, — перебив Ворен. — Бо я теж там був.
Він обійшов край столу.
— І якщо я насправді хоч на один відсоток винен у тому, що сталося з Мері, — Ворен нахилився через стіл, — то твоя провина анітрохи, чуєш, анітрохи не менша! Якщо тобі від цього стане легше — винні ми обоє.
Еверетт дивився на нього мовчки.
— Ми обоє не вберегли її, — продовжив Ворен. — Ми обоє були молодими. Ми обоє думали, що ще встигнемо. Що завтра поговоримо. Що хтось інший зробить наступний крок.
Він важко видихнув.
Голос опустився до хрипкого шепоту.
— Але ти зробив із мене єдиного винного.
Еверетт опустив погляд.
— Якщо ти двадцять чотири роки звинувачував мене в тому, що я не зробив нічого, аби її врятувати... то протягом усіх цих двадцяти чотирьох років я звинувачую тебе! За те, що ти навіть не спробував мене почути. За те, що ти просто відмахнувся, проігнорував мене й не відреагував вчасно — хоча саме ти, її рідний брат, мав шанс усе зупинити й допомогти їй!
Ворен замовк.
Його груди важко здіймалися.
У залі запанувала тиша.
Кіліан, Дарен, Джуліан і Кайден застигли, кожен на своєму місці.
Жоден із них за все своє життя не чув цієї правди.
Дарен машинально потягнувся рукою до спинки стільця, ніби шукав, за що триматися. Кайден стояв нерухомо, тільки очі бігали від батька до Еверетта й назад. Джуліан затамував подих, ледь усвідомлюючи, що досі стискає в кулаці край піджака.
Вони просто дивилися на двох чоловіків, які перед ними вперше перестали бути батьками, власниками компаній чи головами своїх родин.
Просто двоє людей.
Двоє хлопців, яким колись було по двадцять.
І які двадцять чотири роки прожили в наслідках одного дня.
Ворен уже не міг зупинитися.
Його голос, хрипкий і надломлений, більше не лунав зі зверхністю.
— Ти хоч уявляєш, як це було мені?!
Еверетт повільно підняв голову.
— Ми були друзями з початкової школи, Еверетте! — продовжив Ворен. — Я вважав тебе братом! Ти був найближчою людиною у моєму житті! Я довіряв тобі більше, ніж собі!
Він нервово провів долонею по обличчю.
— І коли ти в один день зробив із мене монстра... коли почав дивитися на мене з цією звірячою, сліпою ненавистю...
Ворен на мить заплющив очі.
— Боже, ти уявити не можеш, через яке пекло я пройшов.
Кіліан ледь помітно опустив погляд.
Кайден стиснув губи.
Дарен не рухався взагалі.
А Джуліан дивився на Ворена так, ніби тільки зараз зрозумів, чому його батько ніколи не говорив про ті роки.
Ворен нахилився через стіл.
В його очах, зазвичай холодних і непроникних, нарешті заблищали важкі, невиплакані сльози.
— Думаєш, я не катував себе?! Думаєш, я тисячі разів не прокручував у голові: «А що, якби я відповів?! Що, якби я просто підняв слухавку?!»
Він ударив долонею по столу.
Не сильно.
Але звук змусив усіх здригнутися.
— Щоночі, Еверетте! Щоночі ці двадцять чотири роки!
Еверетт дивився на нього.
Не перебивав.
Ворен зробив коротку паузу.
І коли заговорив знову, голос став тихішим.
— Але знаєш, де я був тоді, коли вона дзвонила?
Еверетт лише зціпив зуби, не проронивши ні слова.
Ворен ковтнув повітря.
— Я був удома.
Еверетт ледь помітно напружився.
— Того дня моїй матері раптово стало дуже погано. Вона знепритомніла, і батько знайшов її першим. Він зайшов до моєї кімнати, коли я ще навіть не зрозумів, що щось сталося.
Ворен дивився кудись поверх плеча Еверетта.
Ніби бачив перед собою не цю залу, а той дім.
Ту кімнату.
Той день.
— Він був переляканий. По-справжньому. Не таким я його знав. Не злим, не жорстким. Просто наляканим чоловіком, який не знав, що робити з власною дружиною.
Ворен повільно видихнув.
— Він сказав мені: «Ходімо. Нам треба до лікарні».
Його пальці стиснули край столу.
— Я навіть не переодягнувся нормально. Схопив куртку, документи, ключі й побіг за ним. Телефон залишився в моїй кімнаті. Я навіть не згадав про нього.
Він подивився Еверетту прямо в очі.
— Коли вона дзвонила, я був у лікарні зі своєю матір'ю.
Еверетт повільно опустив погляд.
Кіліан різко видихнув крізь ніс — єдиний звук, який він дозволив собі за весь вечір. Здавалося, він і сам уперше чув цю деталь.
— Я не знав, — тихо сказав Еверетт.
— Звісно, не знав.
Кутики губ Ворена гірко смикнулися.
— Ти ніколи не питав.
Еверетт завмер.
Ворен продовжив уже спокійніше:
— За всі ці двадцять чотири роки ти, моя найрідніша колись людина, жодного разу не спитав: «Ворене, чому ти тоді не взяв слухавку?» Ти просто вирішив, що мені байдуже.
Його голос стих.
— Ти навіть не дав мені можливості пояснити.
Еверетт повільно підвівся зі стільця.
Спочатку він навіть не подивився на Ворена.
Просто стояв, упершись руками в край столу.
Його плечі опустилися.
Кілька секунд він мовчав.
Потім тихо сказав:
— Я чекав двадцять чотири роки, щоб почути це.
Ворен нічого не відповів.
Еверетт провів долонею по обличчю.
— І знаєш, що найгірше?
Він підняв очі.
— Я міг запитати.
У залі ніхто не ворухнувся.
— Я міг просто підійти до тебе. Міг сказати: «Ворене, поясни мені». Міг хоча б один раз не поводитися як ідіот і вислухати тебе.
Еверетт невесело усміхнувся.
— Але я не зробив цього.
Ворен дивився на нього мовчки.
— Я звинувачував не лише тебе, Ворене... — Еверетт важко ковтнув повітря. — Себе я звинувачував набагато сильніше.
Він опустив голову.
— Мені було нестерпно жити з цим. Мені було простіше сховатися за ненавистю до тебе, ніж визнати, що я сам теж не зробив достатньо. Жерти себе зсередини щодня... це було вище моїх сил.
Він на мить заплющив очі.
— А потім я почав бачити, на що перетворилося життя нашої родини.
Його голос став тихішим.
— Наша з Мері мати після її смерті просто зламалася. Спочатку глибока депресія, з якої її не змогли витягнути лікарі. Потім почалися проблеми з пам'яттю. Вона плутала імена. Забувала, де знаходиться. Щовечора шукала Мері в порожніх кімнатах.
Джуліан повільно опустив очі. Дарен поруч ледь відчутно нахилив голову, ніби щойно почув про бабусю щось, чого ніколи не знав.
Дарен стиснув щелепу.
Еверетт дивився кудись у простір.
— Я приходив додому й бачив її в коридорі. Вона могла дивитися на мене й кілька секунд не розуміти, хто я. А потім питала, де Мері.
Він замовк.
— Чотири роки тому, коли вона померла...
Еверетт на мить стиснув губи.
— Хай як це жахливо й дико звучить, але для мене це стало полегшенням.
Ніхто не відреагував.
Еверетт навіть не намагався виправдатися.
— Я відчув дике, грішне полегшення, бо дивитися понад двадцять років на те, як рідна мати повільно згасає, було нестерпно. Лише батько якось адекватно тримався, а я...
Він нервово усміхнувся.
— Я просто божеволів.
Еверетт опустив погляд на свої руки.
— З роками я вже сам перестав розуміти, кого ненавиджу більше: тебе, себе чи весь цей клятий світ. І чи залишилося в мені взагалі бодай щось, окрім глухої порожнечі.
Він повільно відняв руки від столу.
Тепер уже не було крику.
Не було агресії.
Лише втома.
— Ти питаєш, чому я не зробив крок до примирення? Чому не спробував заговорити?
Еверетт подивився на Ворена.
— Бо щоразу, коли наші шляхи перетиналися, я бачив у твоїх очах ту саму холодну, непроникну ворожість. Ти дивився на мене з такою люттю, Ворене, що я бачив лише одне: ти мене ненавидиш.
Ворен опустив голову.
Еверетт продовжив:
— І я знову ховався за цим самозахистом. Бо просто не мав сил зробити перший крок.
Ворен на мить заплющив очі.
Його плечі опустилися.
Тепер він дивився на Еверетта вже не як на ворога.
— Мені було двадцять років, Еверетте...
Його голос був тихим.
— Двадцять. Я сам був зеленим хлопаком, який гадки не мав, як поводитися з цим безумством.
Ворен повільно обійшов стіл.
— Я до смерті боявся нашкодити їй. Боявся сказати щось не те. Зробити неправильний крок. Остаточно не розтрощити її й без того крихку психіку.
Він зупинився навпроти Еверетта.
— Я робив усе, що було в моїх силах, аби бодай якось м'яко її зупинити й не травмувати ще більше.
Еверетт дивився на нього.
— Моя голова... мій холодний розум щодня повторював мені: «Ти не винен. Ти зробив усе, що міг».
Ворен гірко всміхнувся.
— Але знаєш, у чому найстрашніший жах?
Він боляче стиснув долонею край стільця.
— Серцю байдуже до логіки.
Еверетт заплющив очі.
— Усі ці двадцять чотири роки... кожен клятий день... провина жерла мене зсередини. Уві сні, у роботі, у мовчанні.
Ворен похитав головою.
— Я запевняв себе, що чисто формально моєї вини тут немає, але все одно прокидався серед ночі з однією й тією самою думкою: «А що, якби я міг якось це відвернути?..»
Він замовк.
— Я катував і винуватив себе анітрохи не менше за тебе, Еверетте. Просто я не мав права показати це тобі.
Еверетт повільно відкрив очі.
Ворен дивився прямо на нього.
— Ти бачив у моїх очах зневагу й агресію?
Він похитав головою.
— Ні, чоловіче... Це була не зневага.
Голос Ворена здригнувся.
— Це був звичайний, відчайдушний самозахист. Я ховався за ним від тебе і від власного пекла. Бо якби я дозволив собі бодай на секунду зняти цю маску й показати той біль...
Він важко видихнув.
— Я б просто розсипався прямо перед тобою.
Еверетт дивився на нього кілька секунд.
Його губи здригнулися.
Він не поспішав говорити далі. Просто стояв, дивлячись на Ворена так, ніби намагався заново впізнати в ньому те обличчя, яке знав до всього цього. Кіліан на мить перестав дихати. Навіть Нейтана серед хлопців не було, щоб розрядити тишу жартом — лише важке мовчання чотирьох хлопців, які чекали, чим це закінчиться.
Еверетт зробив один невпевнений крок уперед і одразу зупинився, ніби сам не був певен, чи має на це право.
— Пробач мені...
Кіліан повільно підняв голову.
Дарен перевів погляд із батька на Ворена.
Кайден застиг біля столу.
Джуліан завмер, не наважуючись поворухнутися.
Ворен просто дивився на Еверетта.
Ніби не був певен, що справді почув ці слова.
— Що?
Еверетт зробив крок ближче — цього разу впевненіше.
— Пробач мені.
Ворен на мить відвернувся, губи стиснулися.
На обличчі промайнула боротьба — не з Евереттом, а із самим собою.
Він мовчав довше, ніж будь-хто в залі очікував. Плечі то напружувалися, то опускалися, ніби він подумки програвав ці слова кілька разів, перш ніж дозволити собі повірити в них.
Джуліан ледь помітно нахилився вперед, наче боявся пропустити момент, коли батько нарешті відповість.
Потім Ворен повільно підвів голову.
— І ти мене пробач.
Еверетт кивнув.
Кілька секунд вони просто стояли один навпроти одного — вже не як вороги, але ще й не як ті двоє хлопчаків, якими колись були. Відстань між ними, здавалося, все ще важила двадцять чотири роки, і жоден не наважувався скоротити її першим.
Потім Ворен зробив крок назустріч.
Еверетт не вагався.
Вони коротко, міцно обійнялися.
Без слів.
Без зайвих рухів.
Ворен на мить заплющив очі.
Еверетт стиснув його за спину.
Жоден не сказав більше нічого.
У кутку зали чотири сини спостерігали за ними мовчки.
Кіліан першим опустив очі — не через байдужість, а тому, що це виявилося занадто особистим навіть для нього. Дарен непомітно видихнув, тільки зараз усвідомивши, що весь цей час стояв, затамувавши подих. Кайден мовчки перезирнувся з Джуліаном.
Ніхто не говорив.
Ніхто не намагався порушити цей момент.
Вони бачили не просто двох чоловіків, які щойно перестали бути ворогами.
Бачили двох найкращих друзів, які через двадцять чотири роки нарешті повернулися один до одного.
Не тому, що минуле зникло.
Не тому, що стало легко.
А тому, що нарешті сказали одне одному все, що стільки років не дозволяли собі вимовити.
Після довгої мовчанки вони нарешті відсторонилися.
Еверетт кілька секунд просто дивився на Ворена.
Той відповів йому таким самим поглядом.
Без слів.
У ньому вже не було колишньої ворожості.
Лише втома.
І те дивне відчуття, коли людина, яку ти двадцять чотири роки вважав своїм ворогом, раптом знову стає тією самою людиною, яку колись називав братом.
Еверетт ледь помітно усміхнувся.
Ворен відповів такою самою короткою усмішкою.
Потім вони разом попрямували коридором до виходу з ресторану.
Ворен по-чоловічому розслаблено накинув руку на плече Еверетта, трохи притискаючи друга до себе — майже так само, як у ті далекі, безтурботні роки юності.
Еверетт тихо засміявся.
— Знаєш, ти зовсім не змінився.
— Не починай, — буркнув Ворен.
— А що? Правду кажу.
— За двадцять чотири роки ти нарешті навчився говорити правду?
Еверетт глянув на нього.
— Схоже, сьогодні в нас день великих відкриттів.
Кутики губ Ворена смикнулися в усмішці.
Вони вийшли з зали.
Сини пішли слідом, залишаючись на шанобливій відстані.
Кіліан ішов поруч із Кайденом.
Дарен — із Джуліаном.
Їм усе ще було важко повірити в те, що щойно сталося на їхніх очах.
Двадцять чотири роки ненависті.
Двадцять чотири роки мовчання.
Двадцять чотири роки чужої провини, яку вони успадкували разом зі своїми прізвищами.
І все це щойно залишилося позаду — не стерте, не забуте, але нарешті назване своїми іменами.