15 глава

У кімнаті панувала м'яка напівтемрява. Єдиним джерелом світла була невелика лампа на тумбочці біля узголів'я. Її тьмяний теплий промінь вихоплював із темряви зім'ятий край ковдри, шматочок дерев'яної підлоги й темні силуети меблів, а решта кімнати тонула в глибокій тіні.
Джуліан лежав на ліжку, дивлячись в одну точку перед собою — у стелю, хоча насправді давно перестав її бачити. Пальці ковзали по краю ковдри, доки не стиснули тканину в кулак.
Останні події надто сильно перевернули його уявлення про багатьох людей. Особливо про дитинство — своє власне і Дарена.
Деякі речі, які раніше здавалися звичайним побутовим глупством, тепер набували зовсім іншого, важкого сенсу.
Еверетт завжди був із синами надто обережним. Поки хлопці ще не мали власних прав і не вміли водити, батько особисто возив їх до школи й забирав одразу після уроків. Завжди знав, де вони, з ким і що роблять. Варто було затриматися бодай на кілька хвилин — і екран телефона спалахував від виклику. Іноді Еверетт телефонував кілька разів поспіль, не чекаючи відповіді.
Раніше Джуліана це просто скажено дратувало. Здавалося, батько банально не вміє відпускати — це виглядало як гіперконтроль, намагання відстежувати кожен крок, кожну поїздку, кожну дрібну затримку.
Тепер Джуліан уже не був у цьому так упевнений.
Після всього, що випливло про тітку Мері, він уперше замислився: можливо, за цією задушливою опікою стояв не стільки потяг панувати, скільки панічний, глухий страх?
Страх утратити когось іще.
Джуліан повільно розтиснув пальці. Тканина ковдри розправилася, але він навіть не звернув на це уваги.
Це не виправдовувало батькової поведінки — Джуліан чітко це усвідомлював. Страх не робить контроль правильним, а надмірну опіку — адекватною. Але тепер він принаймні бачив коріння цієї задушливої любові.
З Мері все було куди складніше.
Джуліан не міг заперечувати очевидного: її психіка була зруйнована. Хвороба викривляла сприйняття світу, позбавляла здатності адекватно оцінювати власні вчинки, бачити межу між правильним і злочинним, прораховувати наслідки.
Він розумів це головою.
Але все одно не міг збагнути головного.
Як вона могла не бачити, що з нею відбувається? Чому не зрозуміла, що котиться в прірву? Чому не попросила про допомогу? Чому не зупинилася, поки була змога? І чому, дідько б його взяв, ніхто не помітив цього раніше?
Питань виявилося куди більше, ніж відповідей.
Джуліан заплющив очі й глибоко видихнув. На кілька секунд завмер, намагаючись відкинути все це, — але думки вже пішли власним шляхом.
І саме в цій тиші вони самі собою повернули його в минуле.
До себе самого. До того шістнадцятирічного підлітка, яким він був. До моменту, коли вперше усвідомив, що закохався в Кайдена.
Тоді Джуліан довго не хотів у цьому зізнаватися навіть собі. Переконував себе, що це просто тимчасовий спалах, який мине сам собою, — що забагато думає про людину, яка випадково привернула його увагу. Але тижні минали, а відчуття нікуди не зникало. Тільки проростало глибше.
У школі Кайдена знали всі. Грав у футбол, як і старший брат Кіліан, і навколо нього завжди вирувало життя — компанії, друзі, дівчата, які постійно вигадували привід опинитися поруч.
Сам Джуліан ніколи не страждав від нестачі дівочої уваги. Але дуже рано зрозумів, що вона його взагалі не чіпає — просто не відчував того трепету чи інтересу, який, здавалося, мали відчувати хлопці його віку.
Натомість Кай магнітом притягував його погляд. Була в ньому якась легка безтурботність, місцями навіть небезпечна безрозсудність. Після уроків Кайден часто сідав на мотоцикл Зейна — той отримав його в подарунок від батька, — і вони удвох просто зривалися з місця й неслися містом без плану й маршруту, туди, куди носила фантазія.
Один такий вечір Джуліан пам'ятав напрочуд чітко — навіть чіткіше, ніж хотів би. Пізня осінь, останній урок скасували, і Джуліан затримався на даху спортзали, куди іноді піднімався покурити тишком-нишком. Курцем у прямому сенсі ніколи не був — просто час від часу дозволяв собі цю дрібну слабкість: міг купити пачку цигарок і вряди-годи випалити одну ввечері вдома, замкнувши двері на ключ, або, як того разу, у школі, коли хотілося побути на самоті.
Знизу долинув гуркіт мотоцикла — Кайден і Зейн вилітали зі стоянки, регочучи над чимось, чого Джуліан не почув. Кай на секунду скинув шолом, скуйовдив волосся й глянув угору, просто в бік даху, ніби відчув чужий погляд. Джуліан миттю присів за парапетом — серце гупало так, наче його справді впіймали на гарячому. Кайден так і не дізнався, що там хтось був. Але Джуліан того вечора спустився з даху з новим, важким відчуттям у грудях — і саме тоді вперше подумки назвав це слово — «закохався» — хоч і не одразу від нього відхрестився.
Згодом у Кая з'явилася чорна шкіряна куртка, яку Джуліан запам'ятав до найдрібніших деталей. Як і трохи освітлене, коротко підстрижене волосся. Бешкетний, нахабний вираз обличчя. І той самий погляд з-під лоба, яким Кайден умів оцінити людину за кілька секунд.
Джуліан почав ловити його силует усюди — у коридорах, біля центрального входу, на вулиці після занять. Вони ніколи по-справжньому не спілкувалися — просто зрідка перетиналися поглядами десь у коридорі чи біля шафок.
Тоді Джуліан ще не здогадувався, що ці погляди рідко бували випадковими: Кайден теж уже давно звертав на нього увагу, тільки старанно цього не показував. Час від часу, коли Джуліан підводив очі, встигав упіймати цей швидкий, наче ненароком кинутий погляд, і Кай одразу відводив очі вбік. У ті моменти Джуліан і думки не мав, що це щось означає. На нього й так часто дивилися — таке вже було звичне тло, — тож просто не виділяв ці погляди з-поміж інших. Тільки згодом, уже набагато пізніше, зрозумів, скільки з них насправді належали саме Кайдену.
Для нього самого це залишалися лише короткі моменти, від яких на секунду перехоплювало подих. Не більше.
Спочатку він навіть не усвідомлював, що сам почав шукати цих зустрічей. Потім звик знати наперед, де саме Кай любить стояти на перервах.
Джуліан навчився вирізняти його голос серед шумного натовпу в їдальні. Іноді ловив погляд Кайдена через увесь коридор і запізно відводив очі.
Він не підходив. Не шукав приводу заговорити. Не робив нічого, що могло б його викрити.
Просто спостерігав збоку.
І що довше спостерігав, то глибше тонув у власних почуттях.
Із часом Джуліан почав розрізняти в Кайдені те, чого, здавалося, не помічали інші за його яскравою обгорткою. Цей інший, прихований від чужих очей Кай з'являвся поруч із Меделін та Зейном.
У їдальні Кай завжди брав два вишневих кекси. Джуліан і сам уже знав — Меделін любить саме їх. Коли сестра підсідала за їхній стіл, Кай непомітним рухом підсував тарілочку до неї. У такі миті його важкий, оцінювальний погляд м'якшав, поступаючись місцем теплій посмішці. Кай міг коротко торкнутися губами щоки чи лоба сестри, розкуйовдити чорне волосся — так, ніби вона досі була малою, а не старшою на рік сестрою, — і за секунду знову повертався до своєї звичної нахабної манери спілкування.
На футбольному полі ця зміна мала зовсім інший характер. Під час запеклих тренувань Джуліан не раз бачив, як миттєво змінювався вираз обличчя Кая, варто було комусь — байдуже, супернику чи власному гравцю — грубо, навмисно чи навіть випадково зачепити Зейна. Безтурботний спортивний азарт зникав за частку секунди. Щелепу Кая зводило напруженням, погляд різко твердішав. Він опинявся поруч із найкращим другом ще до того, як суддя встигав піднести свисток до губ.
Джуліан не знав його близько. Бачив лише зовнішню, фасадну сторону.
Але навіть цього виявилося достатньо, щоб закохатися без тями.
Він так і не зміг згадати точний день чи годину, коли це сталося. Можливо, справу зробив той самий погляд з-під лоба. Можливо — шкіряна куртка. Чи випадкова зустріч на сходах. А може, і не було жодного тригера: дрібні спостереження просто накопичувалися, доки не перетворилися на лавину.
У певний момент Джуліан припинив чинити опір і просто прийняв факт: закоханий у Кайдена Ешворта.
Сам Кайден, як тоді здавалося Джуліану, навіть не здогадувався про його існування.
А потім, коли Джуліану виповнилося сімнадцять, одного вечора екран телефона спалахнув новим повідомленням. Усього одне коротке слово: «Привіт».
Джуліан кілька секунд нерухомо дивився на екран, а потім перечитав його знову, боячись, що це галюцинація.
Це був Кай.
Після стількох місяців мовчазних спостережень, випадкових поглядів і чужого сміху — Кай сам зробив перший крок.
Джуліан відповів.
І саме з тієї секунди все закрутилося по-справжньому.
Спочатку це була обережна, майже невагома переписка — без різких рухів чи небезпечних запитань. Але згодом розмови ставали довшими й глибшими.
Одна з таких ночей закарбувалась у пам'яті найяскравіше. Була вже за північ, коли прийшло повідомлення — просте, без приводу: «Не спиш?» Джуліан пам'ятав, як довго дивився на екран, перш ніж набрати відповідь, стираючи й переписуючи одне й те саме речення разів зо п'ять. Урешті написав правду: «Ні. Думаю про одну дурницю з алгебри». Це була відверта брехня — жодної алгебри в голові не було, тільки сам Кай. За хвилину прийшла відповідь: «Розкажи. Я непогано рахую, коли не сплю». Вони проговорили — точніше, пропереписувалися — до третьої ночі, ні про що конкретне: про якийсь фільм, про те, чому Кайден ненавидить кінзу і про те, хто краще керує мотоциклом він чи Зейн. Джуліан заснув, притиснувши телефон до грудей, і вранці прокинувся з тим самим відчуттям, яке колись упіймав на даху спортзали, — тільки тепер воно більше не здавалося приреченим на самотність.
Джуліан крок за кроком пізнавав Кайдена — не шкільну зірку, а справжнього хлопця.
Кай виявився чуйним і дивовижно ніжним, упевнено зчитував найменші зміни в настрої Джуліана. Якщо той відповідав хоч трохи коротше, ніж зазвичай, Кайден одразу питав, чи все гаразд. Не тиснув, але й не залишав це поза увагою.
Запам'ятовував найдрібніші деталі: міг через кілька днів згадати про якусь незначну річ, кинуту Джуліаном мимохідь, і поцікавитися результатом.
Кай пам'ятав навіть те, про що сам Джуліан уже встигав забути.
Для решти шкільного світу Кайден залишався зухвалим, популярним хлопцем у шкірянці, навколо якого постійно вирувала юрба.
Але Джуліану він відкрив зовсім інший бік — той, якого більше ніхто не бачив.
І це прив'язувало Джуліана ще сильніше.
Так минуло чотири місяці.
Джуліан безповоротно звик до його вечірніх повідомлень, довгих нічних розмов і коротких записок посеред дня. Звик до того, що поруч із Кайденом можна зняти захисні маски й не контролювати кожне слово.
Він просто був собою.
І саме це виявилося найтрагічнішим.
Він настільки зрісся з присутністю Кая у своєму житті, що взагалі перестав уявляти майбутнє без нього.
А потім, одного абсолютно звичайного дня, від Кайдена прийшло повідомлення: їм потрібно припинити спілкування.
Джуліан довго, заціпеніло дивився на екран. Перечитував коротке речення знову й знову, ніби від кількості прочитань воно могло змінитися.
Він не розумів, що сталося, чому Кай так різко й безповоротно рубає всі мости.
Але найгірше прозріння вдарило одразу: Джуліан зрозумів, наскільки глибоко прив'язався.
Перші дні перетворилися на суцільне пекло.
Джуліан прокидався й на автопілоті тягнувся до телефона, а за секунду його прошивав біль — повідомлень більше не буде.
Але все одно перевіряв екран.
Хотів написати сам, проте згадував останнє холодне речення й безпорадно відкладав гаджет.
Урешті-решт Джуліан вирішив поїхати до Парижа.
Навчання було лише приводом. Мати давно мріяла, щоб хоч один із синів здобув освіту у Франції. Дарен відкинув цю ідею одразу — він не збирався покидати Портленд.
Тому, коли Джуліан заявив про намір перевестися до паризького ліцею, батьки підтримали його без жодних вагань.
Для них це були перспективні інвестиції в майбутнє.
Для Джуліана — єдиний шанс вижити й поставити між собою та Кайденом тисячі кілометрів відстані. Сховатися від місць, де вони могли перетнутися, і від нестерпних спогадів.
Він вагався. Сумнівався, чи не робить помилку.
Але ставив собі єдине тверезе питання: що буде більшим катуванням — більше ніколи його не бачити чи щодня ризикувати зустріти на вулицях Портленда й заново переживати цей розрив?
Відповідь була очевидною.
Перед самим від'їздом Джуліан заблокував Кая в усіх соцмережах і змінив номер телефону.
Він не вірив, що відстань випалить кохання — так не буває. Але з кілометрами біль справді став глухішим.
Особливо завдяки Вонгу.
Вонг з'явився саме тоді, коли Джуліан тріщав по швах. Він не давав дурних порад у стилі «забудь його» й не переконував, що час лікує.
Він просто був поруч.
Умів слухати, коли Джуліану треба було виговоритися, і так само спокійно мовчав, коли той замикався в собі.
Джуліан так і не забув Кайдена. І не переставав його любити.
Але завдяки Вонгу він навчився жити з цим шрамом, не дозволяючи йому руйнувати себе далі.
Джуліан зробив головний висновок: не обов'язково знищувати почуття дощенту, щоб навчитися жити далі.
Париж. Два роки тому.
Джуліан лежав на ліжку в кімнаті пансіонату, машинально гортаючи стрічку в Instagram.
Вузька кімната тонула в м'якому вечірньому світлі. На сусідньому ліжку влаштувався Вонг: тримав у руках важку книжку й час від часу перегортав сторінки. Тишу порушував лише шелест паперу та приглушений короткий вібросигнал телефона, коли Джуліану приходило чергове сповіщення.
Палець ковзав по склу майже автоматично.
Джуліан уже давно навчився придушувати в собі бажання шукати сторінку Кая. Намагався. Переконував себе, що це в минулому.
Але того вечора палець сам завмер на знайомому імені.
Профіль Кайдена відкрився раніше, ніж Джуліан устиг передумати й закрити застосунок.
На самому верху стрічки висіла нова публікація. Зроблена всього сорок хвилин тому.
Джуліан завмер, не відриваючи очей від екрана.
З фото на Джуліана дивився Кайден. Поруч, обіймаючи його за плечі, посміхався Зейн, а з іншого боку тулилася незнайома дівчина.
Вони стояли на пляжі десь у Портленді. Позаду розгортався безкрайній темний океан, вітер нещадно тріпав їм волосся, а всі троє щиро, безтурботно посміхалися в об'єктив.
Джуліан мовчки провів пальцем по екрану вбік.
Наступна фотографія: дуріють біля самої води, підставляють ноги під піну.
Ще один свайп — біжать уздовж берега.
Ще один — Зейн щось активно показує руками, а дівчина сміється, відкинувши голову назад.
Звичайна серія фотографій. Звичайний день. Чуже життя.
Але від цих знімків Джуліану раптом стало фізично важко дихати, ніби з грудей одним ударом вибили все повітря.
Він повернувся до першої фотографії.
Погляд затримався на дівчині. Джуліан вдивлявся в її обличчя кілька секунд, а потім змусив себе відвести очі.
Джуліан не ненавидів дівчину. Не мав жодного права чи причини — вона не зробила йому нічого поганого.
Але саме усвідомлення того, що всього сорок хвилин тому Кайден був там, на іншому кінці світу, проводив час поруч із нею та сміявся, стискало щось усередині в болючий вузол.
Минуло лише пів року відтоді, як вони припинили спілкуватися.
А Кай уже повноцінно жив далі.
Без нього.
Джуліан опустив телефон на груди й знову втупився в стелю. Кілька секунд просто лежав, не рухаючись.
У голові промайнула важка думка: можливо, увесь цей час застряг на тому самому місці тільки він один?
Кайден пішов далі.
І саме це усвідомлення боліло найсильніше.
Він натиснув кнопку блокування й відклав телефон на покривало. Затиснув губи.
Вонг поруч знову перегорнув сторінку.
— Припини. Я починаю хвилюватися, — вимовив Вонг, навіть не підвівши очей від книги.
Джуліан пролежав нерухомо кілька секунд.
А потім знову простягнув руку й узяв телефон.
Відкрив ту саму фотографію.
Цього разу дивився довше. Пильніше.
І саме тоді щось усередині нього остаточно переламалося.
Біль не зник до кінця й не перестав пекти, але змінив свою природу.
Джуліан раптом чітко зрозумів: більше не хоче так жити.
Не хотів прокидатися щоранку з думкою про Кайдена, на автопілоті перевіряти його сторінку, дозволяти одній випадковій фотографії руйнувати весь день чи далі чекати, що Кай якимось дивом знову вирине з минулого.
Джуліан знав, що рано чи пізно доведеться повернутися до Портленда. Цього уникнути не вдасться.
Навчання в університеті, який свого часу закінчили батько й дід, завжди залишалося непорушною частиною родинних планів.
Повернення до міста було неминучим.
Але воно не означало повернення до Кайдена.
Джуліан дав собі обіцянку зробити все можливе, аби цього не сталося — навіть якщо доведеться знову ходити тими самими вулицями, навіть якщо вони перетнуться в одному закладі, навіть якщо Кай знову подивиться на нього тим самим, колишнім поглядом.
Джуліан вимкнув екран.
Цього разу — назавжди.
Джуліан примусить себе забути Кая.
А якщо не зможе забути до кінця — принаймні навчиться жити й дихати так, ніби цього хлопця більше взагалі не існує на світі.
Портленд. Наш час
За межами альтанки тихо й загрозливо шуміли крони дерев, зливаючись із темрявою. Прозора вода в басейні майже не рухалася, лише зрідка ловила й розхитувала вечірнє світло ламп.
На другому поверсі будинку, за склом, усе ще горів м'який самотній нічник.
Джуліан повільно підвівся з ліжка.
На кілька секунд завмер посеред кімнати, дозволивши краю пледа беззвучно зісковзнути на дерев'яну підлогу. Потім випростався й провів долонею по обличчю, ніби намагався раз і назавжди стерти з нього сліди важких, липких спогадів.
Усе це залишилося позаду.
Вони з Каєм пройшли крізь своє пекло й свій біль, проговорили й з'ясували все до останнього слова. Тепер між ними більше не існувало жодних стін, які Джуліан колись так відчайдужно вибудовував.
Він підійшов до вікна й поклав долоню на прохолодне скло.
Унизу, у кам'яній альтанці біля басейну, усе ще сиділи хлопці. У приглушеному золотавому світлі було виразно видно, як Дарен щось серйозно й активно пояснює, нахилившись уперед, а Кіліан, Накай і Нейтан уважно його слухають.
Раптом тишу двору розрізало сухе, чітке шелестіння шин по гравію.
До масивних воріт повільно підкотила машина.
Яскраві промені фар на кілька секунд розірвали сутінки, освітивши темні стовбури дерев і доріжку, а потім згасли. Двигун коротко гуркнув і стих.
Джуліан затамував подих.
Двері з боку водія відчинилися. З автомобіля вийшов Кайден.
На секунду затримався біля машини, звичним граційним рухом поправив куртку й майже машинально підвів очі вгору — прямо на те єдине освітлене вікно другого поверху.
Їхні погляди перетнулися. Через відстань у десятки метрів, крізь темряву двору й прозоре скло.
Але цього разу в цьому погляді не залишилося ні минулого болю, ні давніх образ, ні страху.
Тільки спокійна, глибока впевненість і дивовижне тепло, від якого в грудях Джуліана перехопило подих, а щось усередині розлилося водночас важким і легким.
Вони нарешті були там, де мали бути.
Разом.
Кайден ледь помітно всміхнувся кутиками губ.
Джуліан відповів такою ж м'якою посмішкою.
Отримавши цей мовчазний знак, Кайден опустив погляд і рушив у бік альтанки, карбуючи впевнений крок по каменю, і підійшов до столу.
Нейтан, що напівлежав на лаві, відкинувши голову на спинку, перший скосив очі в його бік і мовчки підняв руку в короткому вітанні, навіть не підводячись.
Кіліан підвів голову, примружившись від світла ламп:
— Де ти був?
Кайден зупинився біля столу, зняв із плеча куртку й злегка розвів руками, ніби сам не розумів питання:
— Відвозив Еріку додому.
Кіліан коротко кивнув, приймаючи відповідь, але тут-таки запитав ще одне:
— А Зейн де?
— Сьогодні вирішив залишитися ночувати у батька, — відповів Кайден, беручи зі столу пляшку з водою й відкручуючи кришку.
Зробив кілька жадібних ковтків, після чого додав:
— Мало-помалу стосунки Зейна з Ашером наче справді налагоджуються. Не знаю, наскільки сильно це вплине на їхнє майбутнє і що з цього вийде, але зараз це просто відбувається.
Сказавши це, Кайден знову машинально звів очі до другого поверху.
Але вікно Джуліана вже було порожнім — силует зник, за склом горів лише той самий тьмяний нічник.
Кайден ледь помітно стиснув щелепу. Кортіло просто негайно піднятися сходами в кімнату.
Зробив ще один ковток.
— А де взагалі Меделін? І де Коба? — запитав Кайден.
— Меделін із Вонгом поїхали на набережну, — відповів Дарен, зручніше вмощуючись на лаві. — Та й Кобу забрали з собою. Там сьогодні якийсь нічний ярмарок чи просто масовий збір — купа людей, музика, ятки. Вирішили трохи розвіятися, пройтися й вигуляти Кобейна вечірнім містом.
Кайден коротко кивнув.
Закрутив кришку на пляшці й ще раз кинув погляд на другий поверх.
Кіліан простежив за цим рухом, а потім демонстративно закотив очі:
— Боже правий, та йди вже до Джуліана. Стоїш тут, мнешся на місці, ніби дозвіл на посадку чекаєш.
Хлопці тихо засміялися.
Нейтан голосно пирснув, не стримавшись, і відклав телефон на коліна. Накай прикрив обличчя кулаком, стримуючи регіт, а Дарен ледь помітно посміхнувся кутиками губ.
Кайден важко видихнув і на мить прикрив очі.
— Дуже смішно.
Кайден затиснув пляшку в руці, поставив її назад на стіл і рішуче попрямував до будинку.
Кіліан провів його поглядом, поки двері з тихим клацанням не зачинилися.
— Жах якийсь, — зітхнув Кіліан і знову опустив лікті на стіл.
На кілька секунд в альтанці запала тиша, порушувана лише сплесками води в басейні.
Потім розмова відновилася.
Кіліан провів великим пальцем по краю склянки, перш ніж заговорити:
— Не знаю... Можливо, це лише в мене таке відчуття, — тихо почав Кіліан. — Але після цієї зустрічі з професоркою я ніби й отримав більше інформації про те, що сталося й що відбувалося з Мері, але це взагалі не дало мені відповідей на головні питання. Я досі абсолютно не розумію, яким чином ця трагедія стала настільки руйнівною для стосунків між нашими батьками.
Дарен повільно відкинувся на спинку плетеного крісла, взяв зі столу склянку з віскі й зробив невеликий ковток.
Шматочки льоду тихо брязнули об скло.
— У мене аналогічне відчуття, — відповів Дарен, похмуро вдивляючись у темну гладінь басейну. — Відповіді ніби й з'явилися, але за кожною з них тепер тягнеться ще більше нових питань.
Нейтан підняв телефон, глянув на порожній екран і знову опустив його на коліна — так і не розблокувавши. Втомлено видихнув, змінив позу на дивані, випростав ноги й розвалився на м'яких подушках, закинувши руки за голову.
Кілька секунд Нейтан просто дивився в нічне небо.
— Ми просто тупцюємо на місці... — мовив Нейтан, заплющивши очі. — Ще якусь інформацію ми, можливо, десь і зможемо розшукати, але я дуже сумніваюся, що вона взагалі щось пояснить чи дасть відповідь на те, що насправді відбулося.
Накай сидів мовчки, спираючись ліктями на коліна. Кінчики його пальців зчепилися між собою.
За мить Накай підвів голову й скоса подивився на Дарена. У погляді не було впевненості — лише глибокий сумнів.
— По-справжньому це можуть пояснити тільки ваші батьки, — нерішуче мовив Накай і зробив паузу. — Але зважаючи на те, скільки років вони тримають це в собі, скільки між ними залишилося недомовок і болю... сподіватися, що вони от так просто сядуть і нормально поговорять — це якесь суцільне божевілля. Це просто нереально.
Кіліан лише трохи подався вперед, не відводячи уважного погляду від Дарена.
— Можливо, — сказав Кіліан. — Але спробувати все одно варто. Гірше все одно вже не буде.
Нейтан повільно розплющив очі.
Його погляд ковзнув угору й зупинився на лоджії, а потім — на вікні Джуліана. На обличчі з'явилася скептична, але трохи іронічна посмішка.
— Та ні, хлопці, ви дуже сильно помиляєтеся, — протягнув Нейтан, хмикнувши. — Це тільки квіточки. Ягідки — попереду.
Нейтан зробив паузу, сів рівніше й перевів погляд із вікна на Кіліана та Дарена.
— От коли Еверетт із Вореном дізнаються, що їхні молодші сини не просто живуть в одному будинку, а ще й сплять в одному ліжку... от тоді ці квіточки здадуться вам справжнім раєм порівняно з тим, що буде далі.
Накай тихо фиркнув у кулак, намагаючись не зареготати.
Кіліан просто заплющив очі.
Дарен із силою потер скроні й на кілька секунд затримав пальці біля чола.
— Блядь, Нейтан... Ну от можеш ти, як завжди, а? — процідив Дарен. — Обов'язково треба ще більше нагнітити обстановку? Нам і без твоїх передбачень вистачає про що думати.
Нейтан лише безтурботно знизав плечима, абсолютно спокійний.
Ніби щойно не підкинув у їхню й без того заплутану історію ще одну вибухонебезпечну проблему.
Хлопці знову замовкли.
Десь у глибині будинку нагорі тихо зачинилися двері — Кайден уже був у кімнаті Джуліана.
А внизу, серед приглушеного світла альтанки, легкого шурхоту нічного повітря й плескоту води, четверо хлопців знову повернулися до розмови про історію, яка починалася задовго до їхнього народження.
І яку вони тепер відчайдушно намагалися зрозуміти.