14 глава

Так, ось повний чистий текст з уже внесеними двома правками щодо автомобіля (решта — та сама відредагована версія з прибраними повторами займенників):
Чорний позашляховик повільно котився затишною, затіненою деревами вулицею передмістя. За вікнами пропливали акуратні будинки, невисокі паркани й доглянуті газони. Дерева стояли щільною стіною по обидва боки дороги, і сонце пробивалося крізь густі крони уривками, раз у раз ковзаючи світлими плямами по капоту. Десь за парканами глухо цвірінькали птахи, а асфальт під колесами час від часу тріскався тінями від гілля. У салоні пахло шкірою сидінь і ледь відчутно — кавою з термочашки, яку Кіліан не допив.
На задньому сидінні Нейтан переглядав на екрані смартфона файли, які Вонг надіслав їм за хвилину до виїзду. Чотири дати. Чотири записи з приватного архіву професорки Елеонори Вайс. Чотири фрагменти інформації, які могли перевернути їхнє уявлення про 2002 рік і загибель Мері.
Нейтан ще раз проглянув останній файл, провів великим пальцем по екрану, ніби перевіряючи, чи не пропустив щось важливе, і заблокував телефон.
— Вона досі викладає в університеті й бере лише поодинокі консультації, — мовив Нейтан, не відриваючи погляду від вікна. — Лікарська таємниця для неї — це не просто формальність, а вся її репутація. Напролом лізти не варіант. Тиском чи погрозами ми її лише закриємо.
— Нам і не треба тиснути, — відгукнувся Накай із пасажирського сидіння.
Накай спокійно дивився у вікно, склавши руки на колінах.
Кіліан міцніше стиснув кермо. Кісточки пальців на секунду побіліли, тоді розслабилися.
Дорога звузилася, будинки почали траплятися рідше, поступаючись місцем густішим кронам, і машина остаточно занурилася в зелену тінь. Кілька секунд у салоні стояла тиша, чутно було тільки шурхіт шин по асфальту, тоді Кіліан мовчки повернув кермо, заводячи машину в заїзд перед двоповерховим будинком зі світлої цегли.
Двигун затих.
У салоні запанувала зосереджена тиша. Десь надворі рипнув на вітрі флюгер.
Нейтан опустив смартфон на коліна, розправив плечі. Накай ще секунду дивився перед собою, наче подумки повторював, з чого почне. Кіліан залишив руки на кермі, ніби не хотів відпускати останню опору перед розмовою.
Дарен перевів погляд з одного на іншого й першим порушив мовчання:
— Говоримо спокійно й по суті. Накай заходить із людського боку, Нейтан тримає напоготові дати й сухі факти, якщо вона почне заперечувати сам факт сеансів. Наша мета — не змусити її захищатися, а спонукати відкритися.
Кіліан кивнув і відчинив дверцята.
Хлопці один за одним вийшли назовні.
Повітря виявилося прохолоднішим, ніж здавалося з машини — з домішкою вологої землі й чогось трав'янистого, ніби хтось нещодавно поливав грядки. Кроки глухо відбивалися від акуратно викладеної плитки, яка вела до ґанку.
Кіліан піднявся сходинками й натиснув кнопку електронного дзвінка. За дверима пролунав м'який передзвін.
За мить зсередини будинку долинули неквапливі кроки. Двері відчинилися.
На порозі з'явилася сива жінка поважного віку з гострим, пронизливим поглядом. Поверх простої сукні на ній був накинутий легкий робочий фартух із сухими слідами землі — жінка явно щойно піднялася від грядок, і на пальцях ще лишався ледь помітний слід чорнозему.
Господиня уважно оглянула всіх, затримуючись на кожному обличчі на секунду довше, ніж того вимагала звичайна ввічливість. А тоді її погляд знайшов Накая — і затримався саме на ньому, ніби решта на порозі перестали існувати.
Елеонора зробила крок назад.
— Ти — заходь. А ви зачекайте надворі.
Накай на мить завагався — ледь помітно, лише плечима, — але кивнув і переступив поріг.
Жінка впустила його всередину й м'яко зачинила двері перед іншими.
Дарен, Кіліан та Нейтан залишилися на ґанку, перезирнувшись.
— Ну от чому саме він? — тихо буркнув Нейтан, ні до кого конкретно не звертаючись.
Дарен лише знизав плечима й сперся на капот пікапа, схрестивши руки на грудях.
Минуло п'ятнадцять хвилин. За цей час майже не розмовляли. Час від часу Дарен кидав погляд на зачинені двері.
Нейтан кілька разів перевірив телефон, хоча жодного повідомлення не очікував. Потім сховав його в кишеню й разом із Кіліаном почав розглядати акуратні грядки — помідори, базилік, щось із гострим м'ятним запахом.
— Томати непогані, — зауважив Нейтан.
Кіліан лише глянув на нього й мовчки продовжував стежити за дверима.
Нарешті клацнув замок. Двері прочинилися ширше, і на порозі з'явився Накай — обличчя незворушне, але щось у поставі плечей видавало, що почуте далося йому нелегко.
— Заходьте. Вона готова нас вислухати.
Дарен відштовхнувся від капота.
— Ну що. Поїхали.
Усередині перше, що вдарило в очі, — стіни, майже суцільно завішані ловцями снів найрізноманітніших розмірів і плетив. Деякі були зовсім маленькими, з ниткою бусин, інші — майже на всю стіну, з довгим пір'яним хвостом, що ледь ворушився від протягу з прочиненого вікна. У повітрі стояв слабкий запах сушених трав і воску, десь під ним — ледь чутний слід кориці.
На невеликому столику лежали нитки, намистини й різнобарвні пір'їнки. Було очевидно, що господиня виготовляє ці обереги власноруч.
Нейтан зупинився. Його погляд одразу зачепився за один із них.
— Ого...
Дарен тихо фиркнув.
— Тільки не починай.
Нейтан кинув на нього невдоволений погляд, але за кілька секунд усе ж не витримав.
— А можу я купити у вас один?
Елеонора підняла брови.
— Сподобався?
— Боже, я просто в захваті, — щиро зізнався Нейтан, вказуючи на один із них, що висів найвище на стіні. — Я дуже хочу повісити його собі над узголів'ям ліжка.
Дарен косо подивився на нього.
— Ти це зараз серйозно?
— Абсолютно. Ти що думаєш, я не знаю місцевих легенд чи не розумію, як працює ця штука?
Елеонора м'яко засміялася. На кілька секунд суворий професорський вираз остаточно зник із її обличчя, і крізь нього проступила зовсім інша жінка — та, що вирощує помідори й плете обереги власноруч, а не та, що двадцять чотири роки береже чужі таємниці.
— Хлопчику, я тобі його просто подарую. За таке грошей не беруть — за обереги не платять.
Елеонора підійшла до стіни, потяглася до гачка, на якому висів оберіг, але той трохи зачепився ниткою за сусідній.
— Дозвольте, — Накай опинився поруч раніше за інших, обережно відчепив нитку й зняв оберіг сам, тримаючи його на розкритій долоні, ніби зважував, і передав Нейтану.
Той узяв двома руками, обережно, наче щось крихке, і кілька секунд просто дивився, як пір'я звисає й ледь погойдується.
— Дякую.
Елеонора лише кивнула, дивлячись на нього з тінню задоволення.
Дарен похитав головою, але кутики його губ ледь помітно смикнулися.
Цей короткий епізод трохи зняв напругу. Проте вже за мить обличчя Елеонори знову стало серйозним. Жінка зняла фартух, повісила на спинку крісла й сама опустилася в нього, вказавши хлопцям на диван навпроти.
Не встигла господиня зручно вмоститися, як звідкись із коридору неквапливо вийшов великий сірий кіт. Кіт зупинився посеред кімнати, обвів усіх присутніх довгим оцінювальним поглядом, наче складав власну думку про кожного, а тоді безцеремонно скочив господині на коліна й згорнувся клубком. Останній промінь вечірнього сонця, що пробивався крізь фіранку, лежав теплою смугою на котячій шерсті. Елеонора машинально опустила руку йому на голову, і кіт одразу заплющив очі, глухо замуркотівши.
— Ви всі чудово знаєте про лікарську таємницю та професійну етику, — почала вона, продовжуючи неспішно гладити кота між вухами. — Протягом двадцяти чотирьох років я берегла все, що відбувалося в моїй практиці. Але після розмови з Накаєм зрозуміла, наскільки для вас важливо докопатися до правди. Тому готова відповісти на частину запитань.
Дарен трохи подався вперед, спираючись ліктями на коліна.
— Ви знали мою тітку особисто?
— Так, я працювала з нею, — Елеонора зітхнула, її рука на мить завмерла на котячій спині, а погляд ковзнув повз хлопців, до оберега над вікном, ніби професорка шукала в ньому слова. — Мері була надзвичайно крихкою й, на жаль, тяжко хворою дівчиною. На той момент у неї прогресував важкий психічний розлад — еротоманія. Це патологічна, нав'язлива одержимість іншою людиною, що супроводжується викривленим сприйняттям реальності. Вона була хворобливо захоплена Вореном.
Кіліан завмер, ледь помітно нахиливши голову набік, ніби почуте доводилося приймати частинами.
— Я наполягала на негайній госпіталізації Мері та невідкладному лікуванні. Її стан був критичним. Але були речі, про які я не могла говорити з родиною дівчини без згоди самої Мері.
Елеонора на мить замовкла, розправляючи складку на сукні вільною рукою — кіт незадоволено сіпнув вухом від того, що погладжування припинилося.
— Зокрема, про її листи до Ворена.
У вітальні стало тихо — лише пір'я на найближчому ловці снів тихо шурхотіло від протягу, і десь у горлі кота поступово стихало муркотіння.
Кіліан нахилився вперед.
— Що не так було з тими листами?
Елеонора подивилася на нього — прямо.
— Вона залишала в них сліди власної крові.
Кіліан застиг, руки на колінах напружились. Дарен повільно стиснув край рукава, наче намагаючись затримати щось усередині себе. Нейтан опустив погляд на оберіг у власних руках і завмер, більше на нього не дивлячись.
— Це були довгі, плутані послання, адресовані Ворену Ешворту. У них були любовні зізнання, погрози й вигадані деталі їхнього «таємного життя», якого насправді ніколи не існувало.
Кіліан стиснув кулаки так, що побіліли фаланги.
— Чому?.. Якщо ви бачили, що вона втрачає глузд, чому ви нічого не розповіли її батькам? Чому не зупинили це до того, як сталася катастрофа?!
Кіт на колінах Елеонори підняв голову, наче реагуючи на різкий тон, і кілька секунд дивився на Кіліана нерухомими жовтими очима, тоді знову опустив морду на лапи.
— Тому що на той момент Мері вже була повнолітньою, — твердо відповіла Елеонора, не відводячи погляду. — Вона прийшла до мене як приватний пацієнт. Я не мала права просто так дзвонити родині дівчини й розголошувати деталі сеансів. Я могла лише переконувати Мері погодитися на добровільне стаціонарне лікування. І я робила це на кожній нашій зустрічі.
Елеонора опустила погляд на свої руки, на мить провела великим пальцем по обручці, яку давно вже не носила, — жест, що видавав звичку, старшу за цю розмову.
— Я бачила, як її стан погіршується. Але за межі професійної таємниці вийти не могла.
Кіліан відкинувся назад і провів долонею по обличчю, затримавши руку на очах на секунду довше, ніж потрібно.
— Добре... Якщо проблема була в її психічному стані... Чому Еверетт Канг досі у всьому звинувачує мого батька? Чому для нього він — єдиний винуватець того, що сталося?
Елеонора кілька секунд мовчала, дивлячись повз нього, у вікно, де вітер ворушив листя помідорів на грядці.
— Коли людина переживає таку трагедію, їй іноді простіше знайти конкретного винного, ніж прийняти те, що ситуацію спричинила хвороба, яку ніхто не зміг зупинити.
Елеонора перевела погляд на хлопців, затримавшись на кожному.
— Але є ще одна деталь, про яку ви, схоже, не знали.
Нейтан трохи випрямився, пальці однієї руки стиснулися в кулак, друга й досі лежала на оберезі в нього на колінах.
— Яка?
Елеонора зняла окуляри, протерла їх краєм рукава — рух повільний, майже ритуальний, ніби давав їй час зібратися. Кіт на її колінах невдоволено переступив лапами, шукаючи зручнішу позу.
— Того вечора, незадовго до трагедії, Мері дзвонила Ворену сім разів.
У кімнаті стало зовсім тихо. Навіть пір'я на стінах ніби завмерло.
— Сім разів? — перепитав Дарен, голос сів.
— Сім поспіль викликів. Він не відповів на жоден.
Кіліан непорушно дивився на неї, щелепа напружена.
— Коли Еверетт дізнався про ці дзвінки, він зробив власний висновок, — продовжила Елеонора. — Переконав себе, що якби Ворен підняв слухавку хоча б один раз, Мері можна було б зупинити.
Елеонора повільно похитала головою.
— Я не знаю, чи змінило б це щось. І не можу знати. Але для Еверетта це стало достатньою причиною, щоб покласти всю провину на Ворена.
Цього разу навіть Дарен, який зазвичай зберігав незворушний вираз обличчя, опустив очі й на кілька секунд втупився в підлогу.
Елеонора ненадовго затримала погляд на кожному з них, тоді обережно, щоб не потривожити кота, підвелася, підійшла до столика й узяла звідти тонку теку.
— Я розповіла вам лише те, у чому впевнена сама. Решту вам доведеться з'ясувати без мене.
Нейтан не зводив очей із теки в руках Елеонори. Вона ледь помітно кивнула, простягаючи теку ближче до нього. Нейтан зрозумів цей беззвучний дозвіл, обережно взяв теку і сховав до внутрішньої кишені — вільна рука досі притискала оберіг до грудей.
— Дякую.
Професорка лише кивнула.
Коли вони вже прямували до виходу, Накай на мить затримався біля дверей.
— Дякую вам за час. І за те, що розповіли все це.
Елеонора подивилася на нього кілька секунд довше, ніж на інших, — той самий погляд, яким зустріла його на порозі.
— Сподіваюся, ви знайдете те, за чим прийшли.
Накай стримано кивнув і вийшов. Питання лишилось висіти між ними.
Вулиця зустріла хлопців прохолодним повітрям, пахло вечірньою вологою і скошеною травою десь із сусіднього двору.
Дарен ступив на подвір'я, застібнув куртку й зупинився біля своєї машини.
— Я б хотів якось віддячити Елеонорі за інформацію. Те, що вона розповіла, дорогого коштує.
Накай, який ішов трохи попереду, обернувся.
— Тут уже щось придумаємо. Беру це на себе.
Хлопці мовчки сіли назад у машину. Нейтан обережно вмостився на задньому сидінні, поклавши оберіг собі на коліна, і всю дорогу час від часу торкався пальцями бусин, вплетених у нитки, — наче ця дрібна дія допомагала не думати про решту почутого.
Дверцята з сухим клацанням зачинилися одні за одними. Загудів двигун.
Говорити нікому не хотілося. Кіліан всю дорогу мовчки дивився перед собою, пальці раз у раз стискали кермо, ніби досі чув ті сім гудків. За вікном темніло — сонце сідало десь за деревами, фарбуючи узбіччя в тьмяно-оранжевий, і тіні від крон витягувалися впоперек дороги довгими смугами.
Машина рушила з місця.
Поки Нейтан, Накай, Дарен і Кіліан вирішували справи з Елеонорою, решта компанії зібралася біля басейну.
Купатися ніхто не збирався. Прохолодний вітер уже виразно нагадував про наближення осені, приносячи запах хвої й нагрітого за день каменю доріжки, проте лагідне золотаве сонце кінця літа все ще приємно гріло. За парканом ділянки темною стіною стояв ліс — сонце сідало саме за нього, і крони на тлі неба здавалися майже чорними, тоді як небо над ними ще горіло смугами персикового й блідо-фіолетового.
Натягнувши об'ємні худі й закутавшись у пледи, компанія вмостилася на шезлонгах із чашками гарячих напоїв. Пара від чаю здіймалась угору й миттю розчинялась у прохолодному повітрі.
Вода в басейні майже не рухалася. Лише час від часу вітер пробігав поверхнею, залишаючи дрібні хвилі, що зблискували у вечірньому світлі.
Зейн практично не випускав Еріку зі своїх рук: то притискав її до себе, захищаючи від вітру, то торкався губами її скроні чи щоки. Еріка щоразу усміхалася й влаштовувалася ближче, притискаючи холодні пальці до чашки, щоб зігрітися.
Поруч Вонг щось тихо сказав Меделін, вона відповіла короткою усмішкою. За хвилину Вонг простягнув руку до її чашки, перевіряючи, чи не охолов напій, і, не питаючи, підлив ще трохи гарячого з термоса.
Кайден із Джуліаном сиділи поряд, майже впритул, під одним пледом на двох. Кайден переплів пальці з пальцями Джуліана й тримав його долоню у своїй, великим пальцем повільно проводячи по кісточках.
Еріка, спостерігаючи за ними з-за чашки чаю, усміхнулася.
— Я, чесно кажучи, все ще трохи в шоці, — зізналася вона. — Ну, від такого перебігу подій. Я взагалі не очікувала, що ви зрештою будете разом... Це досі якось трохи незвично бачити, але у цьому щось є.
Джуліан перезирнувся з Кайденом. Той лише ледь усміхнувся. Джуліан відповів так само, опустивши погляд на їхні сплетені пальці.
Еріка зручніше вмостилася в обіймах Зейна.
— До того, як я дізналася про вас двох, — продовжила вона, — я була свято переконана, що Кай взагалі не звертає уваги на інших дівчат через нашу домовленість. Серйозно, я гадала, що ти просто настільки відповідально відіграєш роль мого хлопця — щоб, не дай боже, не попастися десь папараці, не засвітитися в ЗМІ й не підставити мене. Думала, це така залізна самодисципліна.
Еріка зробила невеликий ковток чаю.
— А виявилося, що справа була зовсім не в нашій угоді й не в моїй репутації. Справжня причина, чому ти ніким не цікавився, увесь цей час просто знаходилася в Парижі.
Кайден м'яко усміхнувся й трохи міцніше стиснув долоню Джуліана. Сам Джуліан ніяково піджав губи, а куточки його рота все ж зрадливо здригнулися.
Зейн тихо засміявся. Вонг похитав головою, а Меделін усміхнулася у свою чашку.
Кілька секунд компанія просто дивилася на них, і тиша між ними була якась тепла, майже святкова.
Потім тихий гуркіт двигуна сповістив про повернення хлопців. Усі майже одночасно повернули голови в бік будинку.
На подвір'ї один за одним клацнули дверцята машини. За кілька митей біля басейну почулися кроки — важчі, повільніші, ніж зазвичай.
Цього разу Кайден навіть не поворухнувся, щоб випрямитися чи відсторонитися, так само спокійно тримаючи долоню Джуліана у своїй. Джуліан зручно вмостився поруч на м'якому диванчику, спираючись головою на груди Кайдена, і задумливо водив пальцями по його нозі.
Коли Дарен і Кіліан ступили на майданчик біля басейну, їхні погляди одразу зачепилися за цю картину. Первинний шок давно минув.
Кіліан на секунду затримав погляд на їхніх сплетених пальцях. Ледь помітно піджав губи й легенько хитнув головою — так, наче на мить дозволив собі забути про все почуте в тому будинку з оберегами.
Дарен на мить завмер. Потім відвів погляд, і щось у його поставі — плечі, стиснуті трохи вище звичайного, — виказувало, наскільки важкою була дорога назад.
— Ну, ми вдома, — коротко сказав Дарен.
— Нарешті, — озвався Зейн.
Кіліан тихо видихнув і підійшов до решти компанії, важко опустившись на найближчий шезлонг.
Нейтан з'явився останнім, притискаючи до грудей оберіг так обережно, ніби боявся його розчавити.
Вонг перший помітив.
— Це що, у тебе новий... сувенір?
— Подарунок, — гордо повідомив Нейтан, піднімаючи його вище, щоб усі роздивилися пір'я й намистини. — Від Елеонори.
— Реально гарно, — визнав Зейн, нахилившись, щоб роздивитися ближче.
Згодом сонце сховалося за кронами дерев остаточно, і вода в басейні набула мідно-золотого відтінку, який швидко тьмянів у сутінках. Біля басейну потягнуло вечірньою прохолодою.
Першою підвелася Меделін, обіймаючи себе руками. За нею й інші почали збирати пледи.
— Ходімо всередину, — запропонував Вонг.
Уся компанія рушила до будинку.
У вітальні панувала затишна напівтемрява, пахло дровами, приготованими для каміна на зиму, хоч його ще не розпалювали цього вечора.
Нейтан підійшов до столика біля дивана й обережно поклав оберіг, розправивши пір'я, що трохи зім'ялося в дорозі.
Коба весь цей час принципово ігнорував відпочинок на сонечку, віддавши перевагу м'якому дивану. Почувши кроки, пес ліниво підвів голову, привідкрив одне око — і завмер, зацікавлено втупившись у нову річ на столику. Ніздрі смикнулися, вловлюючи незнайомий запах воску й трав.
— Ні-ні, — Нейтан миттю посунув оберіг подалі від краю столика. — Це моє. Не іграшка.
Коба важко зітхнув, кинув на нього ображений погляд і, переконавшись, що на диван ніхто не претендує, знову занурився в дрімоту.
— Йому взагалі все одно, що тут відбувається, — зауважив Зейн.
— Йому є діло тільки до того, чи не займаємо ми його диван, — відповів Вонг.
Усі розсміялися — коротко, наче цей сміх був потрібен більше, ніж сам жарт. На кілька секунд напруга, що накопичилася за вечір, відступила.
Коли всі вмостилися у вітальні, атмосфера знову стала зосередженою. Ті, хто залишався вдома, чекали подробиць.
Кіліан сів трохи вперед, лікті на коліна, і перевів погляд на Дарена. Той кивнув.
— Ну добре, — почав Кіліан.
Він не став розтягувати розповідь. Просто виклав те, що вони дізналися від Елеонори.
Про стан Мері. Про листи. Про кров. Про сім дзвінків Ворену, на які той не відповів. Про теку, яку Нейтан забрав із собою.
Коли Кіліан заговорив про сім дзвінків, Джуліан перестав машинально перебирати пальцями край пледа. Еріка поставила чашку на стіл, обережно, наче боялася, що звук стане надто гучним. Зейн відкинувся на спинку дивана, обхопивши руками потилицю.
Нейтан сидів мовчки, час від часу проводячи великим пальцем по намистинах на оберезі — механічний, майже несвідомий рух.
Кіліан не намагався пояснити те, чого сам ще не розумів, — просто говорив факти.
Коли замовк, у кімнаті кілька секунд ніхто не озивався. Тільки Коба уві сні тихо зітхнув на дивані.
Стара історія, яку вони знали, більше не виглядала такою простою. Але разом із відповідями прийшли нові питання. І цього разу питання були набагато важчими.