Глава 33

— Що робиш? — чую за спиною голос Даміра і встаю з колін. Обтрушую одяг і повертаюся до нього. 

Він дивиться на мене з несхваленням у погляді. Йому явно не сподобалося те, що я в кухні по підлозі повзаю.

— Міккі шукаю, — важко зітхаю.

Дивлюся на свого чоловіка й погляд відірвати не можу. У темно-синьому костюмі та білій сорочці він має неймовірно гарний вигляд. У руках — шкіряний портфель. Він навіть не снідав, одразу в офіс зібрався, судячи з усього.

Через невелику відпустку в нього накопичилася купа справ, тому весь тиждень його майже немає вдома, а я шалено сумую за ним, намагаюся зайняти себе хоч чимось, щоб час швидше минав.

— Міккі? — Дамір хмуриться, намагаючись зрозуміти, хто в нас Міккі.

— Кошеня. Ну, якого ти знайшов у будинку моєї бабусі. Пам’ятаєш? Ми ж його забрали. Я погодувати його хотіла, а його ніде немає, — пояснюю, кивком на мисочку з кормом у кутку вказую.

— А, він, найімовірніше, в будиночку охорони. Часто там вештається, бо хлопці його підгодовують.

Мої очі розширюються від подиву. Не думала, що Алієв у курсі того, де проводить час моє кошеня.

— Коли зголодніє, прибіжить, не хвилюйся, Ель.

Із сумнівом дивлюся на мисочку, раптом його годують чимось забороненим?

— Ти сьогодні в обід вільний? — змінюю тему, згадуючи про важливе.

— У мене сьогодні зустріч важлива. Ти хотіла разом пообідати? Давай на вечерю кудись зганяємо, — пропонує він.

— Ні, — хитаю головою, настрій якось враз падає. — Просто… — відводжу погляд убік, чомусь сміливість враз втрачаю. — Просто в мене сьогодні планове УЗД, я думала, ми могли б разом піти.

Погляд Даміра пом’якшується, він тре перенісся, а я стою навпроти нього й ледь не плачу. Я про УЗД тільки сьогодні вранці згадала, коли на телефоні нагадування спрацювало. І мені так хотілося хоч раз піти туди із чоловіком, як інші дівчата, разом почути биття серця нашого малятка, розділити цю зворушливу мить, почуватися впевненою поруч із коханим чоловіком, а тепер знову буду сама.

Зітхаю.

— Ну, гаразд, я тобі тоді знімок потім покажу, — знизую плечима, намагаюся приховати той факт, що шалено засмутилася. Але сама винувата, потрібно було заздалегідь попередити Алієва. Адже він зайнята людина.

Дамір дістає з кишені телефон, не відриваючи від мене погляду, когось набирає.

— Дмитре, у мене сьогодні на дванадцяту запланована зустріч із «КапіталГроуп», перенеси її на завтра і звільни мені час з одинадцятої до третьої дня. Так, я в курсі, як довго ми домагалися зустрічі з ними, але в мене виникли важливіші справи. Роби, як я сказав, — вимовляє різко і відключається. Уже більш м’яким голосом до мене звертається:

— Я тоді за тобою заїду й поїдемо разом, домовилися?

— Даміре… це ж… ти не повинен був через мене ризикувати роботою, — кажу, а сама шалено радію тому факту, що Алієв скасував важливі зустрічі заради нас. Не вдається приховати усмішку, губи розтягуються.

— Немає нічого важливішого за тебе й нашу дитину, кошеня.

Я роблю крок назустріч йому, підіймаюся навшпиньки, торкаюся своїми губами його.

— Дякую, а тепер іди на роботу, інакше запізнишся.

— Я для цього і став керівником, Еліно, щоб приходити в офіс, коли мені заманеться, і ніхто не зміг би дорікнути мені в цьому, — усміхається мій чоловік. Ловить мій поцілунок і перетворює його на справжній дорослий і палючий. — Усе, я втік, поки не потягнув тебе в нашу спальню.

Він відсторонюється від мене й залишає кухню. Я все ще відчуваю його смак на своїх губах. Радію, немов дитина новорічному подарунку. І з нетерпінням чекаю, коли він заїде за мною, щоб разом у клініку приїхати.

Підіймаюся в нашу спальню. Нашу… Того дня, коли з відпустки повернулися, Дамір наказав усі мої речі в його спальню перенести. Більше не дозволив мені спати в окремій кімнаті. Скільки я цього моменту чекала й тепер не віриться, що це і справді відбувається.

Час тягнеться шалено довго, але ось нарешті біля воріт завмирає машина і я поспішаю спуститися вниз. Усе ще не вірю, що все, що відбувається, не сон. Усе занадто ідеально, з-за кожного рогу чекаю підступу, але нічого не відбувається. Дамір так само ніжний і турботливий, моє життя тепер спокійне, без гойдалок.

— Привіт, — сідаю на переднє сидіння, оскільки за кермом Дамір, а не його водій.

— Готова?

Киваю, і Дамір виїжджає на дорогу. Якийсь час їдемо мовчки, потім чоловік раптово запитує:

— У нас же донька буде, так? Я пам’ятаю, ти мені говорила, що це дівчинка. Ну, коли я ще не знав про те, що дитина моя.

Таке відчуття, що він боїться запитати про це. Тому що найімовірніше пам’ятає так само яскраво, як і я, свою реакцію на новину, що в мене дівчинка буде. А тепер шкодує про сказане. Адже він сказав, що йому байдуже хлопчик це чи дівчинка. Тому жодного разу й не заводив до цього розмови про те, якої статі дитина.

— Так, дівчинка, — ніжно торкаюся свого кругленького животика. Кілька днів тому я вперше відчула ворушіння, хоча спочатку не зрозуміла, що саме це. Алієву ввечері розповіла про це і він дуже засмутився, що не був зі мною поруч у цей момент.