Глава 12

Еліна

Я, закутана в плед, сиджу на задньому сидінні машини Даміра. Він поруч. Ми прямуємо додому, оголошення заповіту перенесли на вівторок. Я все ще не відійшла від того, що сталося, і ніяк не можу заспокоїтися. Перед очима один за одним проносяться не найкращі варіанти того, що могло зі мною статися, якби Дамір вчасно не з’явився.

Скошую погляд на чоловіка. Він напружений і злий. Після того, як медики зі швидкої допомоги підтвердили, що зі мною все добре, посадив мене в машину й пішов з’ясовувати стосунки з власником нотаріальної контори. Мені здавалося, якщо не знайдуть винних у пожежі, Дамір рознесе тут усе й доб’ється закриття контори.

Уперше за довгий час почуваюся захищеною. Дивно, але причиною цього стала турбота і хвилювання людини, якої я так сильно прагну позбутися.

— Ти як? — він ловить мій погляд, дивиться на мене з хвилюванням.

— Усе нормально. Просто злякалася дуже, — зізнаюся чесно.

— Це добре. Може, хочеш чогось? Заїдемо дорогою і купимо.

— Ні. Хочу скоріше додому доїхати, — вимовляю і ловлю себе на тому, що «домом» назвала маєток Алієва. — У вас із моєю мачухою якісь суперечки сталися? — цікавлюся, бо помітила напруженість між цими двома. А ще ніяк не можу забути, як різко й жорстко Дамір відшив Евеліну на благодійному аукціоні.

Чоловік повертає до мене голову. Хмикає.

— Просто вся нахабність у вашій родині, схоже, перейшла до неї. Тобі не варто про це хвилюватися. Я діятиму тільки у твоїх інтересах. Найімовірніше доведеться почати процес банкрутства компанії. Усе майно фірми твого батька піде з молотка й покриє частину боргів. Це найкращий варіант з усіх.

— Мені це нецікаво, Даміре. Роби, як вважаєш за потрібне. Мене не дуже турбує спадщина.

— Тебе має це турбувати, бо ти успадковуєш не тільки майно і гроші, а й борги свого батька.

— Можу я взагалі нічого не успадковувати? — запитую різко. — Немає спадщини — немає проблем. І тобі не потрібно буде напружуватися.

Мені й справді не хочеться, щоб Дамір щось для мене робив. Це підкуповує. Нам варто триматися на відстані. Мені варто забути про нього, тому що дуже скоро ми з ним назавжди розлучимося.

— Ти збираєшся залишити все на користь сестри й мачухи? — запитує Дамір суворо. Йому чомусь мої слова не сподобалися. Його реакція більше схожа на ту, що буває у звичайних людей, коли їм раптом багатий родич купу грошей у спадок залишає.

Але це не про Даміра.

Кілька секунд мені знадобилося, щоб зрозуміти, про що йде мова.

— Ти думаєш, землю батько мені заповів? — усміхаюся, трохи розчарувавшись. Я думала, він це все для мене робить, але ні: насамперед Дамір Алієв дбає тільки про свої інтереси.

— Я дуже на це сподіваюся, Еліно. Бо мені не дуже хочеться, щоб ця земля стала причиною вічного шантажу з боку Алевтини, — своїми словами Дамір підтверджує мою здогадку. І мені чомусь на душі так погано стає.

Тепер зрозуміла причина, з якої Дамір такий турботливий і ввічливий зі мною. Це не тому, що він сумував чи щось відчуває, а тому, що я можу успадкувати те, що йому потрібно. Тому він і проти нашого розлучення. Боїться, що укладена колись угода з батьком зірветься.

Варто тільки машині заїхати на подвір’я, як я відразу ж вилітаю із салону, не чекаючи, доки водій чи Дамір відчинить мені дверцята й допоможе вибратися.

Марія Юріївна, здається, хоче щось мені сказати, але я відмахуюся від неї й підіймаюся до себе. Одяг смердить димом, як і все моє тіло. Хочеться стягнути із себе все якомога швидше. Нудота підступає різко. Я ледь встигаю впасти на коліна перед унітазом.

— З тобою все добре? Викликати швидку? Чорт, мені слід було тебе в клініку відвезти, а не вірити твоїм словам про те, що ти нормально почуваєшся, — поруч матеріалізується Алієв, простягає мені вологий рушник.

— Що ти тут робиш? — запитую різко, не бажаючи, щоб він став свідком моєї слабкості, і все ще боячись, що розкриє мою вагітність.

— Це мій дім, Еліно, я можу ходити, де завгодно. А ти моя дружина. Вирішив нагадати на випадок, якщо ти забула.

Між нами знову прірва. Дратуємо одне одного, одним словом із себе виводимо.

— Я збираюся прийняти душ і поїхати провітритися кудись. Початок дня був надто нервовим.

— Добре, — Дамір невдоволено підтискає губи, але більше нічого не говорить. Востаннє мазнувши по мені поглядом, залишає мою ванну кімнату.

Я видихаю. Знімаю із себе одяг, стаю під теплі струмені води. Трохи заспокоююся. Шкодую, що розлютилася на Даміра й зірвалася на ньому. Усе ж таки він ризикував своїм життям, щоб урятувати мене. Навіть попри те, що пожежа була маленькою. Але в ту хвилину, коли він чкурнув за мною, він же не знав про це.

Вирішую, що найкращими ліками на сьогодні буде пройтися торговельним центром. Давно я собі нічого не купувала.

Викликаю таксі, ігноруючи водія Алієва. Неспішно блукаю вздовж стійок одягу. Потім поглядом натикаюся на вітрину магазину дитячих товарів і не можу пройти повз. Як же хочеться вже дізнатися хлопчик у мене буде чи дівчинка. Помічаю гризунки з єнотом і не можу стриматися: беру їх і ще кілька милих дрібничок, що підійдуть для малюка, буде то дівчинка чи хлопчик.