Глава 9

Я не знаю, що мені робити з Даміром. Як вирватися із замкнутого кола. Я б’юся, жодних успіхів не досягаю. Чоловік намагається взяти мене під контроль, у нього виходить краще.

Єдине, що може підштовхнути Алієва в бік розлучення — якщо я влипну в такий скандал, що зберігати зі мною шлюб буде йому невигідно. Але влаштовувати якийсь п’яний гармидер або крутити з кимось роман я не хочу.

— Познайомиш нас? — спокійним голосом запитує Дамір, але притягує мене ще ближче. — Не думаю, що ми зустрічалися.

— Тимур Мельниченко, — хлопець не бентежиться, простягаючи долоню.

— Дамір Алієв.

Їхнє рукостискання затягується. Таке враження, що вони силою міряються, настільки напружуються їхні руки. Тимур відступає першим, зберігаючи таку ж незворушну усмішку на обличчі.

А я відчуваю, наскільки Алієв поруч зі мною напружений. Ніби своїм осудом огортає, недоречним невдоволенням, що я з кимось наважилася розмовляти.

Дамір відводить мене вбік, передчуваю його злі коментарі. Я навмисне тягну чоловіка далі, до виходу із залу. Бо мені теж є що сказати. Він може не любити мене, на це я вплинути не в змозі. Але ганьбити себе не дозволю!

— Вирішила, що краще без свідків поговорити? — Алієв обдаровує мене холодним поглядом. — Я не потерплю того, що ти фліртуєш з іншими чоловіками. Досить із мене Марата, з яким твоя дружба дуже сумнівна.

— Марат? Ти хочеш поговорити про нього? А може, обговоримо те, що ти з моєю сестрою всюди тягаєшся?! Ти відразу дав мені зрозуміти, що бачиш наш шлюб відкритим, у мені не зацікавлений. Але з моєю сестрою… Це в жодні рамки не вписується!

— До чого тут Евеліна?

— Не будемо вдавати, що ти не її мріяв бачити своєю дружиною.

— Мріяв.

Дамір спокійно киває, не намагається ніяк мене переконати. Його зовсім не хвилює, що він це своїй дружині каже. Ні каяття, ні жалю до мене. Суцільна байдужість.

— Хоч про це ти не брешеш, — пирхаю, лопатками притуляюся до холодної стіни. — Тобі начхати на мене, але хоча б до моєї репутації май повагу. Ти з’являєшся всюди з Евеліною, особистим водієм виступаєш, поки мене охорона возить! Але, звичайно, тільки мої вчинки засуджуються. Ти сам розповідаєш, що ходять плітки, а потім тягаєш скрізь мою сестру!

— Я не тягаю її.

— Супроводжуєш, звісно.

Закочую очі, відчуваючи, як здіймаються хвилі злості. Вони затоплюють розум, усередині петарди вибухають. Я намагаюся поводитися спокійно, хоча все, що хочеться — плакати й кричати.

Роблю глибокі вдихи, намагаючись приборкати розбурхані гормони. Чомусь поруч із Даміром вони божеволіють. Спалахують яскравими вогнями, штовхаючи мене на дурниці.

— Твоя претензія щодо Евеліни недоречна, — видає Дамір, роблячи крок до мене. — І я її не привозив. Ми зустрілися біля входу в ресторан, я навіть не очікував, що вона тут буде. Я до останнього не знав, що вирвуся сюди, занадто багато проблем у заповіднику, — мене тягне запитати, що саме не так. Начебто мій батько розв’язав усі проблеми з будівництвом ще до мого від’їзду. Але глушу питання всередині, справи Даміра мене не стосуються. — Щойно владнав, одразу зателефонував тобі. У мене не було б часу заїжджати за кимось. І тим паче я б не їхав сюди з Евеліною.

— Чому ж?

— Щонайменше тому, що якби в мене був час, я б приїхав сюди з дружиною.

Ох, ну звісно. Дамір настільки дбає про свою репутацію, що не став би породжувати чутки. Я нерозумно приревнувала, не подумавши про це. Свій роман вони, мабуть, поки що не афішують.

— Знаєш, ти міг би розлучитися, — пропоную. — І тоді міг би приїжджати з тією дружиною, яку вибереш.

— Досить уже! — гримає, втискаючи долоні в стіну з боків від мого обличчя. Нависає. — Я казав, Еліно, що розлучатися не маю наміру.

— Чому? Хіба тобі не стане легше, якщо я повністю зникну з твого життя?

Запитую, не знаючи, на яку відповідь розраховую. Що я хочу почути від Даміра? Чому навіть після всього, всередині живе якась болюча надія?

Ми дивимося одне на одного. Мовчимо. Чоловік немов підбирає відповідь. Чи вигадує нову брехню? Мені більше нічого сказати, тому чекаю.

Він нахиляється ще ближче, я відчуваю запах його парфумів і ментолової жуйки. Серце робить кульбіт у грудях, розбивається і знову вистукує за сотню. Кров’ю немов нейротоксин запустили, не можу зрушити з місця. Лише впираюся долонькою в Даміра, але його це не зупиняє. Він так близько…

Двері різко відчиняються, якась сімейна пара вислизає в коридор, руйнуючи тишу своїми розмовами. А потім вони завмирають, помітивши нас. Літня жінка несхвально хитає головою, а її чоловік лише усміхається, відводячи дружину якомога далі.

Що такого…

О Боже!

Щоки палають, коли я уявляю, як ми зараз виглядаємо в очах інших людей. Ніби втекли від усіх, щоб цілуватися в безлюдному коридорі. Ще й поза настільки відверта…

Я натискаю долонею на груди Даміра, цього разу він піддається. Повільно випростовується, відходить від мене на крок. Відвертаюся, намагаючись приховати червоне обличчя.