— Ой, Господи... — жалібно застогнав дід Степан, закочуючи очі до пожовклої стелі і хапаючи ротом повітря, наче викинутий на берег короп. — Швидше, отче, ради Христа швидше, бо вже зовсім не можу терпіти...
Я оглянувся на тридцять пар очей, що заповнили кімнату. Усі стояли на місці, як укопані, жодна жива душа навіть не ворохнулася, щоб звільнити простір. Навпаки, деякі бабці навіть трохи подалися вперед, нашорошивши вуха в передчутті чужих одкровень.
— Ви що, збираєтеся всі тут стояти?! — запитав я максимально суворим басом, геть забувши навіть про чергове «Слава Ісусу Христу». — А про таїнство сповіді ви тут хоч раз чули?! Це ж не сільські збори!
Натовп зашумів, зашарудів хустками і почав нерішуче тупцювати на місці, але несподівано подав голос сам умираючий:
— Ні-і-і... Не женіть їх, отче... — сказав дід Степан, піднімаючи тремтячу руку. — Я сам хочу, щоб вони всі тут були. Хай бачать, що я з чистою душею відходжу...
Я повільно перевів погляд на бабу Надю, яка застигла біля одвірка. У неї був такий перекошений вираз обличчя, наче вона щойно без води наїлася сирого вугілля, а тепер намагається це проковтнути. Наші шляхи до відступу відрізали остаточно.
Важко видихнувши, я підійшов до старого залізного ліжка. Дід Степан справді виглядав кепсько: блідий, як стіна, увесь у поті, він аж корчився на подушках від гострого болю.
— Ну, я вас уважно слухаю, сину мій... тобто, рабе Божий Степане, — прошепотів я йому, обережно присідаючи на край табуретки поруч із ліжком. — Кайтеся.
— Зараз, отче, зараз... — скривився він, зціпивши зуби. — Болить, аж очі на лоба лізуть...
І на цих словах старий застогнав ще голосніше і потягнувся обома руками просто до нижньої частини свого живота.
Я на секунду завис, просканувавши поглядом позу «покійника», його мокре чоло і те, куди саме він тисне пальцями. Вся «церковна» урочистість у моїй голові миттєво вивітрилася.
— Я перепрошую... — почав я вже цілком нормальним, голосом, примруживши очі. — А з чого ви взагалі взяли, що ви прямо зараз помираєте?
Дід Степан навіть стогнати перестав і вирячився на мене з щирим подивом.
— Та бо всьо болить! — обурено прохрипів він, тикаючи пальцем у живіт. — Так, шо хоч на стіну лізь! Тошнить, температура шпарить під тридцять дев'ять, і рвота така, що вже печінка скоро вилетить! То як тут не помирати?!
— А де саме болить? — запитав я, раптом відчуваючи, як уся моя «священницька» місія кудись зникає, поступаючись звичним рефлексам автомеханіка, який звинувачує у всьому пробиту прокладку головки блока циліндрів.
Дід Степан скривився від чергового спазму і тикнув бруднуватим пальцем у правий бік нижньої частини живота:
— Та отут... Нижче пупка і вправо віддає так, що аж у ноги стріляє.
— А якщо натиснути, сильніше болить? — не вгамовувався я, зводячи брови.
Дід Степан навіть забув на секунду про свої мандри до світла вічного:
— Отче, я вибачаюсь... Я тут, між іншим, уже на небесну митницю зібрався документи готувати, а ви мені на старості років медогляд влаштовуєте?!
— Болить чи ні, я питаю?! — повторив я вже суворіше, і, не чекаючи дозволу небесної канцелярії, натиснув пальцем саме туди, куди він щойно показував.
— А-а-ай, бляха!.. — диким, абсолютно не помираючим фальцетом закричав старий, підстрибуючи на ліжку. — Та ти шо, отче, ножем мені в кишки ріжеш?!
Я відсмикнув руку, відвів погляд від діда Степана і впритул подивився на ту саму жінку, яка привела мене сюди.
— Послухайте... Ви швидку допомогу взагалі викликали? — запитав я холодно, чекаючи на очевидну відповідь.
Вона вирячила очі з таким виглядом, ніби я запитав у неї рецепт виготовлення ядерного палива:
— Та ви що, отче, яка швидка?! Йому ж уже за вісімдесят! Хто в таких випадках у нашому селі швидку викликає? Помирати, так помирати, чого людей турбувати...
У мене в грудях щось ледь не обірвалося. Я підвівся з табуретки, розправив чорні поли ряси, зробив максимально суворе, канонічно-гнівне обличчя і швидким, пронизливим поглядом просканував усю забиту людьми кімнату. Тридцять пар очей висіли на мені.
— Хтось із вас, геніїв християнської моралі, взагалі додумався набрати «сто три»?! — гаркнув я на весь голос.
Усі мовчали, уникаючи мого погляду.
— Тобто людина тут корчиться від гострого болю, а ви замість того, щоб спробувати хоч щось зробити, приперлися сюди юрбою, як у кінотеатр, щоб зайняти місця в партері і подивитися, як він урочисто помре?! — мій голос перейшов на металевий крик, від якого задрижали шибки у вікнах. — А потім що? У неділю прийдете до церкви, поставите свічечку і підете по домах, наче і не було нічого?! Мертву душу оплакувати, бо лінь було телефон у руки взяти?!
Мій тон був настільки жорстким і безапеляційним, що ніхто з присутніх навіть не пискнув. Усі опустили очі в підлогу, розглядаючи власні черевики з виразом глибокого сорому. І лише в кутку кімнати, баба Надя стояла і повільно, дуже задоволено кивала головою, оцінюючи мій виховний монолог.
— Я, звісно, не лікар, — уже трохи спокійніше, але все ще зціпивши зуби, продовжив я, — але за всіма ознаками у нього класичний гострий апендицит! Вам апендицит вирізали колись? — розвернувся я до діда.