Що казати? Як відмовити? А чи можу я взагалі відмовити? І як тоді це логічно пояснити цій жінці, яка вже дивиться на мене як на єдиний прямий квиток у небесну канцелярію? Баба Надя поруч так сильно скрипіла скулами, що здавалося, зараз посиплеться зубна емаль її двох з половиною зубів. Було зрозуміло, що їй категорично не подобається ця ідея, і мої шанси вийти звідси живим та не побитим стрімко танули.
— Одну секунду, дитя моє, треба дещо з хати взяти! — випалив я вголос, намагаючись надати йому хоч краплю церковної вагомості. — Молитовник! Забув святе письмо в сумці!
Не чекаючи відповіді, я розвернувся і майже бігцем залетів у хату. У кімнаті Саша собі спокійно «агукав» до Насті, намагаючись розстебнути їй комбінезон, і навіть не уявляв, який треш зараз розгортається просто за порогом. Баба Надя, важко сопучи, почимчикувала слідом за мною, щільно зачинивши за собою двері.
— Ти не можеш сповідати діда, — люто прошипіла вона мені прямо в спину, щойно ми опинилися в коридорі. — Навіть не думай!
— Я вам більше скажу, — я розвернувся і поглянув на неї з таким відчаєм, ніби сам готувався до сповіді. — Я і не вмію! Я поняття не маю, що там треба читати і куди хреститися!
— Отож-бо! — переможно ткнула вона в мене пальцем. — Не може відпускати чужі гріхи той, хто сам їх назбирав більше, ніж Содом і Гомора разом узяті! Це ж святотатство чистої води!
— А що мені, по-вашому, вийти і сказати?! — так само гаряче, але максимально тихо зашипів я їй у відповідь, киваючи в бік вікна. — Що я не священник? Що ми двоє придурків із авторозборки, які привезли сюди чужу дитину і вкрали сусідку?! Ви хочете тут за п'ятнадцять хвилин облаву поліції з мигалками?!
Баба Надя затихла. Її брови насупилися, а губи стиснулися в тонку нитку. Аргумент був залізним: варіант із поліцією не влаштовував нікого, навіть її. Проте за секунду стара знайшла новий привід для паніки:
— А якщо дідові гріхи через твою липову виставу не відпустяться і він не потрапить через тебе до раю?! — трагічним шепотом запитала вона, вчепившись мені в рукав ряси. — Ти про це подумав, іроде?!
— Сам винен, значить! — огризнувся я, висмикуючи руку. — Нафіга було тягнути до самого кінця дедлайну?! У нього було двісті років, щоб спокійно сходити до церкви і посповідатись! Чи скільки ви там, динозаври, взагалі живете?!
Баба Надя навіть не стала шукати слів для відповіді, вона просто з розмаху, по-футбольному знову заїхала мені носаком прямо в гомілку.
— А-а-а-й! — зашипів я, підстрибуючи на одній нозі і хапаючись за забиту кістку. — Та шо ж ви б'єтесь як кобила, бабо Надю?!
Саша, який стояв у кімнаті біля дивана, тримаючи Настю, завмер, нічого не розуміючи. Він перевів здивований погляд із моєї скорченої фігури на розлючену стару.
— Шо сталось? — обережно запитав він, відчуваючи, що запах у кімнаті — це ще не найбільша наша проблема.
— Жопа! — коротко відповів я, накульгуючи в куток кімнати до старого бабусиного серванта, де за склом колись стояли пожовклі ікони та лежали всі церковні книжки і молитовники. — Треба йти діда на вулиці посповідати. Помирає людина, а я тут, виявляється, єдиний штатний екзорцист на всю Шпендівку!
Час піджимав. Треба було терміново знаходити якусь церковну літературку.
— Ця підійде? — я квапливо витягнув із глибини запилюченої полиці серванта якусь товстувату книжку в пошарпаній твердій палітурці і тицьнув її під ніс бабі Наді.
Стара примружила очі, вирвала в мене з рук «фоліант» і вдарила мене ним же по лобі:
— Це дитяча ілюстрована Біблія, придурку! Ти діду Степану перед смертю хочеш про мандри Ноя та веселі пригоди Йони у череві кита розповісти?! Шукай далі, неук!
Я нервово зашурхотів сторінками в іншому кутку, витягуючи наступну книжку, яка виглядала хоч трохи серйозніше, з якимось напівстертим золотим тисненням на обкладинці.
— А ця?
Баба Надя прискіпливо оглянула палітурку, перегорнула кілька сторінок і кивнула:
— Воно. Підходить. Я йду з тобою, і навіть не сперечайся, може хоч у чомусь тобі підкажу, бо ти ж натвориш такого, що діда інсульт від твоїх «молитов» доб'є раніше, ніж хвороба. Значить так: спочатку чемно питаєш діда про його гріхи, робиш страшне обличчя, ніби тобі це все дуже цікаво, потім «відпускаєш» їх, а тоді відкриваєш оцей молитовник, читаєш чітко дві найкоротші молитви, і ми мовчки йдемо звідти!
Я важко зітхнув, затиснув рятівну книжку під пахвою і рішуче рушив до виходу. Ми з бабою Надею знову вискочили на залите весняним сонцем подвір'я, де на нас уже з нетерпінням чатувала схвильована сусідка.
— Ходімо, — кинув я на ходу, намагаючись прийняти максимально солідний, «пастирський» вигляд.
Жінка вже розвернулася до фіртки, але раптом завмерла, помітивши у мене за спиною постать баби Наді, яка впевненим кроком танка перла слідом. Сусідка витріщила очі і здивовано перевела погляд на мене:
— Ой... А ви теж ідете з нами, матінко?.. — розгублено запитала вона.
Я навіть не дав старій рота розкрити, блискавично ввімкнувши режим дипломатії 80-го рівня:
— Так, звісно! — гордо відповів я замість баби Наді, розвівши руками. — У нас у місті так заведено, спеціальний духовний протокол. Священник іде на складну передсмертну сповідь виключно в супроводі попаді для моральної підтримки та фіксації каяття!