За спиною почулися кроки по дерев'яних дошках ґанку, і в повітрі зависла пауза.
— Фу, бляха, хто обісрався? — запитав Саша, вриваючись у нашу незграбну розмову і збиваючи всю накопичену напругу.
Я повільно повернув до нього голову, зробивши максимально серйозну міну:
— А які в тебе взагалі є варіанти, шерлоку?
— Нє, ну теоретично в цій компанії всяке могло статися, вік і нерви в кожного свої.
— Сань, ти ідіот? — уточнив я без жодної іронії.
Але Саша, здається, навіть не образився. Він раптом затих і застиг на місці, дивлячись на мене і на Настю в моїх руках із якоюсь незвичною для нього ніжністю. Весь його цинізм кудись вивітрився за одну секунду.
— Можна? — тихо, майже пошепки запитав він, обережно простягаючи свої руки до Насті.
— Та звісно, забирай! — радісно погодився я, з великим полегшенням вручаючи йому цей ароматний «пакунок» із повним запасом дитячих какашок.
Саша перехопив малу, миттєво зморщив ніс, немов ковтнув лимон, і заглянув їй в очі:
— Фу-у-у... Ну ти даєш. То це все-таки ти обкакалась?
— Не крути носом, батьку, — з задоволеною посмішкою сказав я, витираючи руки. — Твоя ж дитина, як-не-як. Мусиш нести свій хрест із гідністю.
Саша вирячився на мене так, ніби я щойно звинуватив його у пограбуванні Нацбанку:
— Сфіга це вона раптом моя?! Ти на неї подивись: візуально вона викапана ти! Такі ж круглі очі і хитрий погляд!
— Візуально вона викапана восьмимісячна дитина і не більше, — спокійно парирував я. — А ти тато, і це залізобетонний факт. Я тут взагалі просто мімо проходив, скромний дядя Макс.
Саша аж засопів від такої несправедливості, покрутив головою і в пошуках підтримки повернувся до баби Наді:
— Ану скажіть мені, будь ласка, як незалежний експерт: на кого мала все-таки більше схожа? — запитав він із щирою надією в очах.
Баба Надя примружила свої очі, критично і прискіпливо оглянула Настю з усіх боків, а потім перевела погляд на наші замучені пики.
— На величезне щастя, вона не схожа на жодного з вас, — авторитетно, немов вирок суду, заявила стара. — Значить, у дитини є всі шанси вирости справжньою красунею. А тепер досить тут язиками чесати, йдем до хати! Малу терміново перевдягати і мити треба, чи ви хочете, щоб вона нам пахла на всю Шпендівку?
Саша з малою на руках уже першими зникли в прорізі дверей, рятуючись від епіцентру біологічної катастрофи, а ми з бабою Надею не встигли.
У цю ж секунду, коли ми мали заходити, тиша занедбаного двору розкололася від скрипучого стогону іржавих петель: стара фіртка біля паркану дзвінко рипнула на всю вулицю.
— Святий отець... — пролунало схвильовано звідти, з боку вулиці. — Святий отець!
(Йопересете... Я ж абсолютно забув, що на мені досі надіта ця бісова довга чорна ряса!)
Уся ця метушня, пробите колесо і дитячі какашки повністю вибили з голови той факт, що для місцевих жителів я досі залишаюся духовним отцем.
Баба Надя, яка стояла крок позаду мене, важко зітхнула і поглянула на мене з таким вселенським осудом, що аж морозець по шкірі пробіг. У її очах читалося єдине: «Господи, за які гріхи Ти підкинув мені цього клоуна?»
Вона явно не схвалювала цю затягнуту маскарадну гру. Але що, блін, я міг у цей момент зробити? Зняти рясу і зізнатися, що ми просто зграя крадіїв-дилетантів і автомеханіки із розборки? Накликати на себе підозри і місцеву поліцію?
Швидко зорієнтувавшись, я розвернувся до гості і розтягнувся в найширшій, максимально «благочестивій» посмішці, на яку тільки був здатен.
— Слава Ісусу Христу, дитя моє! — протягнув я солодким, єлейним голосом, широко розводячи руки. — Слухаю вас, чим церква і матір Божа можуть допомогти вашій скорботній душі?
І в цю саму хвилину баба Надя, недовго думаючи і вирішивши внести свою лепту в моє «духовне прозріння», з невеликого розмаху боляче й прицільно копнула мене просто в ногу.
(Млять... Стара шкапа!)
Я ледь не подавився власним повітрям, ледве стримавши дикий мат, який уже готовий був вилетіти з горла. Лицемірна посмішка на моєму обличчі в ту секунду нагадувала судому паралітика.
Але жінка, захекано підбігала ближче, не звертаючи на це уваги:
— Ой, добре, отче, що я вас побачила! Рятуйте…
— Що трапилось? — запитав я, намагаючись тримати обличчя і водночас непомітно відступити на пів кроку вперед, подалі від ніг баби Наді.
Ситуація виходила з-під будь-якого контролю, і мені хотілося втекти з цього подвір'я в хату швидше, ніж мій «Жигуль» розганявся до сотні. Баба Надя за моєю спиною дивилася на мене таким вовком, що аж повітря навколо нас наелектризувалося. Ще секунда, і вона сама мене здасть із потрохами, просто щоб не брати гріх на душу за черговий фарс.
— Ой, біда, отче, велика біда! — випалила жінка. — Дід Степан вже майже віддав Богу душу! Лежить у хаті, хрипить, бідний, ніхто і слова розібрати не може. Страшенно хоче перед смертю висповідатися, а наш священник якраз у сусіднє село на похорон поїхав. Ми всі тут на вухах стоїмо, боїмося, що дід його просто не дочекається! Аж тут я дивлюсь, ви біля хати стоїте! Отче, рідненький, заради Христа, виручайте, біжіть швидше до нього, сповідайте діда!