Макс: Дитина на двох

Шпендівка

Саша все-таки знайшов у Михалича якесь б/в колесо. Я не став дослухуватися до деталей їхньої дипломатії, виліз із салону, обережно передарував Настю бабі Наді, яка прийняла малечу на руки з напрочуд здивованою, але лагідною турботою, і взявся за домкрат. Працювати довелося швидко: мазут під нігтями, скрип металу, і за якихось десять хвилин нове колесо вже міцно стояло на ступиці.

СТО залишилося позаду, а слідом за ним зникли і галасливі вулиці Кагарлика. Дорога знову вивела нас на спокійніший асфальт, що звивався поміж весняними полями та посадками.

Ще трішки, і ми вдома.

Шпендівка зустріла нас повноцінною весною. Повітря було теплим, густим і пахло свіжою землею, травою та розпущеними бруньками на садах. Усе довкола зеленіло, з палісадників виглядали яскраві тюльпани і нарциси, а сонце пекло якраз в міру, підсвічуючи вибоїни на сільській дорозі.

Тут не було ніякої столичної метушні, лише тиша, розбитий асфальт, бродячі собаки біля узбіч і старі хати під шифером. Бабусина хата вже виднілася попереду, готуючись прийняти нашу дивну компанію.

«Жигуль» м'яко зупинився під самими воротами, уткнувшись бампером у розкішні кущі дикої вишні. Саша знав сюди дорогу краще за власні п'ять пальців, він бував у мене в гостях неодноразово ще до того, як ми обидва застрягли в цій столичній круговерті.

— Виходим, приїхали, кінцева станція «Шпендівка», — бадьоро і командно кинув він, першим витискаючи дверцята. Завіси жалібно скрипнули.

Баба Надя мовчки і без зайвих розмов послідувала його прикладу, вибираючись на траву і розправляючи плечі. Я ж із Настею на руках так і затримався на задньому сидінні, втупившись поглядом у двір і стару білену хату.

Я не був тут чотири роки. З того самого дня, як бабуся померла, моя нога сюди більше не ступала. І справа зовсім не в тому, що я став таким занадто «столичним» псевдоінтелігентом, якому тепер огидне сільське повітря. Просто мені досі було боляче сюди повертатися.

— Ма-а-акс! — голос Сашиного оклику висмикнув мене з минулого. — Ти там у затьмаренні заснув чи вже прописався на цьому сидінні? Вилазь!

— Йду я, йду, — відповів я, зганяючи з обличчя спогади.

Я опустив погляд на Настю. Мала, абсолютно вільна від дорослих проблем, уважно і серйозно дивилася мені синіми очима прямо в обличчя, ніби читаючи всі мої думки.

— Зараз, мала, дядя Максим покаже тобі місце, де він виріс, — тихо прошепотів я до неї, легенько торкнувшись пальцем її крихітного носика. — Тільки чур умова: агукнеш рівно два рази, якщо тобі тут сподобається. А якщо ні, ну, тоді скажеш: «дядько, вези мене назад у місто до крамниць і пробок». Домовились?

Мій легкий рух пальцем по її крихітному носику не залишився непоміченим, Настя раптом беззубо і дзвінко захихотіла, пускаючи у повітря веселу чергу слинявих бульбашок. Глянувши на її щиру малечу радість, я і сам не стримався і мимоволі посміхнувся.

Ми обережно вилізли з салону «Жигуля», замкнули дверцята і всією нашою бродячою компанією рушили до хати. Подвір'я зустріло нас суворою реальністю: за чотири роки без господарської руки воно повністю заросло дикою травою, та високими бур’янами, які уже пробивалися крізь плитку біля ґанку.

— Я от зовсім не здивована, що тут такий масштабний срач на подвір'ї, — критично окинувши оком хащі, кинула баба Надя, ступаючи крізь зарості. — Який хазяїн — таке і подвір'я, годі і казати!

Я йшов трохи позаду, дивлячись їй у сутулі плечі.

(Я: Ігноруй її. Їй ще максимум одну-дві Пасхи лишилося святкувати. Оберни все на жарт і лиши стару в спокої.

Д: А я б дав копня!)

Ця внутрішня перепалка викликала в мене коротку усмішку, але я одразу відігнав від себе цю думку. Скільки б стара не пиляла і які б перли не видавала, я ніколи, за жодних обставин і в жодному стані не дозволяв собі підняти руку на жінку. Якого б віку вона не була, якою б шкідливою не здавалася і що б вона мені не казала: табу є табу.

Ми підійшли до старого ґанку.

— Давай ключ, — коротко кинув Саша, обертаючись до мене і простягаючи руку, коли ми стали перед вхідними дверима.

— Там, на зв'язці ключів від машини, — кивнув я на його кишеню. — Шукай той, що найменший.

Саша дістав із кишені ключі, трохи повозився серед брязкоту заліза, знайшов найменший ключ і вставив його у замок. Ще мить і ми переступили поріг.

І в ту ж секунду в обличчя та у ніс нам вдарив важкий дух застояного повітря: суміш старої куртки, старої деревини, старих книг і чотирирічної відсутності живого дихання.

— Ой, Господи боже мій... — закашлялась баба Надя, затуляючи ніс хусткою. — Максиме, негайно вийди з малою звідси на свіже повітря! Не можна дитині таким дихати!

І, не чекаючи моєї реакції, вона розвернулася до Саші, тикнувши в нього пальцем:

— А ти чого стовбичиш, як пеньок біля церкви?! Бігом вікна навстіж повідкривати і двері також, щоб цей склеп провітрився за хвилину! Ану рухайся!

Я тим часом вийшов на ґанок, і роздивлявся знайоме до болю подвір'я, поступово провалюючись у спогади.

Ось стара яблунька біля криниці, що колись давала такі солодкі, соковиті яблука, яких більше ніде в світі не було. У мого дідуся була незмінна звичка: він сідав на лавочку, діставав із кишені свій старий складаний ніж, спокійно чистив собі білу цибулю до обіднього борщу, а потім, навіть не витерши лезо об штани, тим самим ножем зрізав шкірку з яблука і протягував мені! І я їв. Господи, воно завжди наскрізь пахнуло гострою, їдкою цибулею, але дідусь робив це з такою простою, непідробною турботою, що мені здавалося, нічого смачнішого в житті не існує.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше