Ми вискочили на трасу і на всіх парах помчали в бік Кагарлика. Старенький двигун «Жигуля» вив на високих нотах, вичавлюючи з себе останні ресурси, а за вікнами швидко пролітали посадки і поля. Саша час від часу нетерпляче крутив головою назад, намагаючись оцінити обстановку на задньому сидінні.
— Не обісралась? — кинув він через плече після чергового повороту голови у нашу сторону.
— Ти зараз їдеш сотку по трасі на старому «Жигулі», тут скоро не вона, а сама баба Надя обсер... — почав був я на повному серйозі, але в ту ж секунду осікся, помітивши, як знайома суха рука знову небезпечно злетіла в повітря. — В мене дитина на руках, між іншим!
Я знову блискавично врятував себе Настею, виставивши її попереду себе як невидимий імунітет. Баба Надя зітхнула і опустила руку назад.
— Ти, воділа чортів, дійсно їдь трохи повільніше, — суворо сказала стара, насупивши брови і дивлячись на дорогу крізь лобове скло. — Дитина ж не в спеціальному дитячому кріслі, без ременів. На твоїх вибоїнах трусить так, що душа в п'яти заходить. Небезпечно це.
Я міцніше притиснув Настю до грудей, намагаючись компенсувати своїм тілом кожну ямку на асфальті.
Мала тим часом зовсім не збиралася спати. Її великі допитливі оченята широко розплющилися, і вона з неймовірною цікавістю почала роздивлятися простір навколо. Спочатку її погляд зачепився за темну пляму на стелі «Жигуля», потім вона перевела його на моє обличчя, а далі її увагу привернуло бокове вікно, за яким проносилися зустрічні машини. Чомусь цього разу після смачного годування ніякого режиму сну в неї не передбачалося. Навпаки, заряд батарейок, здавалося, був на максимальному рівні.
— Слухайте... — запитав я бабу Надю, після того як Настя раптом викинула вгору маленьку ручку і чіпкими пальчиками болісно щипнула мене за кінчик носа. — А чого це вона не спить?
Баба Надя подивилася на мене так, ніби я запитав її, чому сонце встає на сході.
— А ти що думаєш, вона тобі буде тільки їсти, спати і в памперси гадити? — гаркнула стара. — Баран! Вона ж роздивилася все навколо, відпочила, тепер пізнає світ! Господи, і як таких придурків земля носить? Ну куди вам взагалі довіряти дитину?..
— Ми вас із собою брали явно не для того, щоб ви нас на кожному кілометрі обзивали, — трохи обурено і вже з нотками законної образи відповів я їй, намагаючись акуратно відчепити дитячі пальчики від свого носа.
— Взагалі-то ви мене викрали, як і цю малу нещасну дитину, — миттєво, навіть не задумуючись на секунду, огризнулась баба Надя, склавши руки на грудях. — Повезли невідомо куди!
— Та ніхто вас не крав, боже мій! — вирячився я на неї. — Ви ж самі добровільно погодилися їхати, коли вибір дали!
— Бо мені дитини шкода! — парирувала вона. — Я б вам двом на перетримку навіть трилітрову банку з огидними акваріумними рибками не довірила, не те що живу людину! Ви ж обоє: стихійне лихо з вищою освітою!
— От ви знову за своє, — зітхнув я, показово закотивши очі до стелі. — А ще годину тому, пам'ятається, ви щиро каялись за кожне слово і запевняли, що більше ніколи на нас сваритися не будете. А де ж духовне зростання,? Де християнська лагідність?
Баба Надя затихла. У тісному салоні «Жигуля» повисла тиша. Як-не-як, а аргумент був залізним. Нехай формально я і не був ніяким отцем Максиміліаном, але вона-то складала свої гріхи перед вищими інстанціями, щиро сподіваючись списати накопичений багаж матюків і скандалів. Виходило, що не минуло і години після «сповіді», а вона вже знову порушила обіцянку, на чому світ стоїть клеймуючи ближніх. Стара надулася, відвернулася до бокового вікна і демонстративно почала вдивлятися на узбіччя.
Наш вірний «Жигуль» тим часом проминув знак із назвою міста і повільно заїжджав у Кагарлик.
Саша скинув швидкість, бо на спидометрі знову висвічувалася непристойна для цього бляшаного монстра цифра, і тепер ми мирно, по-пенсіонерськи поплентались вуличками райцентру.
Неочікувано наше праве переднє колесо хруснуло і спіймало щось на асфальті. Удар був не надто потужним, але для пошарпаного «Жигуля» цього виявилося достатньо, і машину повело вбік. Саша вилаявся крізь зуби такою триповерховою конструкцією, що за неї на в'їзді до Кагарлика нас би точно одразу відлучили від будь-яких релігійних конфесій.
— Тихо, не лякай малу, — пришипів я, намагаючись втримати Настю на руках. — Дитина ж чує, ще наслухається твого лексикону.
— Та вона ще нічого не розуміє, мала вона ще для цього, — буркнув Саша.
І в цей момент його праве вухо зловило смачного, розкішного ляща від баби Наді. У тісному салоні клацнуло так голосно, що навіть Настя на секунду припинила дивитися у вікно.
— Рот свій поганий закрий, нечестивцю! — грізно крикнула стара, зціпивши зуби. — Не від Бога ці слова! Нема чого маленькій дитинці таку гниль із самого дитинства слухати!
Саша аж почервонів до кольору стиглого буряка, потираючи вухо. Сперечатися з бабою Надею після другого виховного удару за пів години він уже явно не ризикував. Мовчки ввімкнувши правий поворотник, він притиснув машину ближче до узбіччя і з’їхав на гравійку неподалік від якоїсь автобусної зупинки.
Коли двигун замовк, Саша зітхнув, вискочив із салону і схилився на коліно біля правого переднього колеса, яке вже остаточно «взулося» на диск.