Макс: Дитина на двох

Союзник

— Давай назад! — скомандував я.

Саша навіть не став сперечатися. У нього в самого обличчя зблідло до кольору свіжого кефіру. Він втиснув зчеплення, з хрустом увімкнув задню передачу, крутанув кермо, і ми вилетіли з двору на дорогу.

Баба Надя, все ще тримаючи в руках свій пакет із просфорами, намагалася в голові зібрати докупи пазли. І судячи з її погляду, логіка в голові старої тріщала по швах і плавилася від перевантаження.

— Куди їдемо? — напружено запитав Саша, перемикаючись на третю.

— Їдемо у Шпендівку, — рішуче відповів я, поправляючи збиту на бік скуфійку. — Там є стара бабусина хата. Пересидимо, а далі вже будемо думати, що з усім цим робити. Тільки стань десь біля аптеки по дорозі: Насті треба щось поїсти купити, суміш, памперси...

Саша мовчки кивнув, міцно вчепившись у кермо двома руками.

— Стоп-стоп-стоп! Куди, які Шпендівки?! Куди ви мене везете?! — раптом загорлала на весь салон баба Надя, оговтавшись і тицьнувши пальцем у вікно. — Мені додому треба! Мені ще обід варити і серіал дивитися! Ви що творите?!

Я повільно повернувся до неї на задньому сидінні. Вона була для нас чимось на кшталт гострої скалки в дупі. Звісно, висадити її десь на Троєщині було б найпростішим рішенням. Але якщо під нашим під'їздом дійсно стояла поліція через викрадення дитини, то баба Надя була головним свідком. Вона бачила нас у рясах, бачила дитину під моєю пазухою. Якщо патрульні будуть допитувати її хоча б хвилину, вона здасть нас із потрохами, не задумуючись ні на секунду.

Ми мусили тягнути стару із собою в цю прокляту Шпендівку. Іншого варіанту у нас просто не залишалося.

Але і щось вигадувати далі теж не було жодного сенсу! Досить цієї брехні, цирку, кагору та святих єпархій. Ми і так по самі вуха в жопі.

Я поглянув на стару втомленим поглядом.

— Ми не священники, — тихо, але чітко почав я.

Ці слова для баби Наді були наче раптовий удар важкого молотка прямо по голові. Вона аж рота відкрила, витріщившись на мене так, ніби під чорною скуфійкою в мене щойно проросли роги.

— А... хто?! — перелякано запитала вона, відсуваючись до дверей і притискаючи до грудей свій пакет із просфорами. — Ви що, маніяки?! Ви мене зараз відвезете в ліс і там ізнасілуєте?!

— Фу-у-у! — раптом голосно закричав із переднього сидіння Саша.

— Шо? — запитав я стривожено, збившись із думки.

— Уявив... Фу! — і він аж смикнув плечима від огиди.

— Та не маніяки ми! — спробував я врешті заспокоїти стару.

І тоді я розповів їй усе. Без жодних прикрас, казок і церковних параграфів. Від того моменту, як нам під двері підкинули Настю з запискою, до нашої авантюри з костюмами, непритомного від чіпів Владики і моменту, коли ми зустріли бабу Надю на території монастиря. Вона слухала уважно, витріщивши очі, мовчки переварюючи кожну деталь і явно вагаючись, чи можна нам після всього цього взагалі довіряти.

— Ви не можете просто так взяти і залишити дитину на виховання, — нарешті мовила вона, трохи попустивши свій переляканий хват. — Ви ж два пришелепка! А дитина — це величезна відповідальність, а не забавка!

— Хтось із нас може бути її рідним батьком, — твердо відповів я. — І дитина має жити в нормальній сім’ї, а не поневірятися по дитячих будинках чи монастирських притулках.

Баба Надя повільно перевела погляд на Настю, яка під моєю рясою вже починала ворушитися і тоненько пищати. Швидше за все, її маленький шлуночок уже вимагав гарячої їжі та елементарного комфорту.

— Ми з вами ніколи особливо не ладнали, — підсумував я, подивившись бабі Наді прямо в очі. — Але все, що ми із Сашею зараз робимо, присягаюся, ми робимо тільки для цієї малютки. Ви можете щиро ненавидіти нас, вважати божевільними чи алкашами, але Настя вам особисто нічого поганого не зробила. Я не прошу у вас допомоги, хоча впевнений, що ваш життєвий досвід нам би зараз ой як знадобився. Якщо ви дійсно хочете йти, силою ми вас не тримаємо. Висадимо біля найближчого метро. Можете йти додому, можете бігти в поліцію і розповідати там усе, що вам заманеться. Вирішуйте прямо зараз.

Баба Надя мовчала. У салоні нашого «Жигуля» висіла така тиша, що було чути лише рівний гуркіт старого мотора та тихе кряхтіння Насті. Її проникливий погляд бігав із Насті на мене, із мене на Сашу, і назад.

— Їдемо у вашу Шпендівку, — нарешті твердо сказала стара, поправляючи хустку. — Тільки спочатку до аптеки! А то ви, ідіоти, малу не тим годувати почнете!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше