Не озираючись, ми нарешті добралися до нашого пошарпаного «Жигуля». Саша на ходу витягнув із кишені ключі, відпустив повністю дезорієнтовану бабу Надю і відкрив дверцята. Сам він шмигнув за кермо, а ми з Настею, яку я все ще притискав до грудей під рясою, та збаламучена баба Надя завалилися на заднє сидіння.
Мить і стартер із характерним металевим стогоном крутанув двигун. Старенький мотор захлипнувся, кашлянув чорним димком, але завівся, звичним гулом змусивши затремтіти всю вихлопну систему. Саша кинув першу передачу, і ми плавно рушили від монастирських стін.
Я обережно повернув голову до розкритих воріт, через які ми щойно вийшли. На подвір'ї все було відносно спокійно. Ніхто не біг за нами з криками, погоні не спостерігалося. Повільно випускаючи повітря з легень, я відкинувся на спинку сидіння. Можна було видихати. Ми проскочили.
Але тиша на задньому сидінні тривала недовго. Баба Надя, оговтавшись від первинного шоку перед «ликом святості», нарешті згадала про головну таємницю, яка не давала їй спокою всю дорогу.
— Отче... — заїкнувшись, обережно почала вона, покосившись на Настю. — А що це у вас за дитина під рясою ховається?
Я на секунду заплющив очі, готуючись до чергового раунду імпровізації, і видав перше, що спало на думку:
— Це... — протягнув я максимально благочестивим і втомленим голосом, — дитина моєї сестри. Вона, на жаль, розлучена, виховує малечу сама, важка жіноча доля... Але оскільки сьогодні у неї термінова зміна на роботі, то я, як турботливий дядько і священник, мусив узяти племінницю із собою на виїзну службу.
Баба Надя насупила брови, критично оглянувши мене і мої «батьківські» таланти.
— Вона працює? — здивувалася стара, сплеснувши в долоні. — Та дитина ж зовсім малесенька! Чому вона не в декреті, де держава, де виплати?!
— Кажу ж вам, розлучена, — суворо відповів я, трохи підвищивши тон, щоб перекрити гуркіт нашого карбюратора. — Гроші потрібні. Комуналка росте, памперси дорожчають, ніхто нікого безкоштовно не утримує.
— А-а-а-а... — співчутливо протягнула баба Надя, проникаючись соціальною проблематикою. — Бідна дитина... А ким же вона працює, якщо не секрет?
І тут не витримав Саша. Не відриваючи очей від дороги, він вирішив додати в цю пафосну чернечу драму трішки життєвого колориту і свіжих барв:
— Стриптизерка вона, бабо Надь, — не моргнувши оком, кинув він через плече.
Ми з бабою Надею синхронно витріщилися на нього.
— Отець Олександр... — почав я холодним тоном. — А чи не хочете ви, щоб зараз святий кулак несподівано прилетів вам у святу морду?
— Та не дуже, — чесно відповів Саша, ледве стримуючи істеричний сміх і тримаючи кермо однією рукою.
— То фільтруйте святий базар! — гаркнув я.
Баба Надя, схоже, пропустила повз вуха цю коротку суперечку «святих отців». Отримавши хоч якісь відповіді на питання, що так сильно розривали її мозок, вона нарешті видихнула, заспокоїлася, вмостилася зручніше на потертому сидінні нашого «Жигуля» і плавно перейшла до головної мети цієї поїздки.
— Простіть мені гріхи мої, отче, — почала вона, злегка нахиливши голову вперед і склавши долоні перед собою.
— Прощаю, — легко відповів я, навіть не поворухнувшись.
Вона підняла голову і здивовано, з явною підозрою поглянула на мене.
— Треба казати «Бог простить», — сказала вона, підозріло примружуючись.
— Спочатку я, — поправив я її з найповажнішим виглядом, на який тільки був здатний. — Ви ж у мене просите, а не напряму на небесну лінію телефонуєте. Процедуру треба поважати.
Баба Надя помітно завагалася. У її голові зараз відбувалася важка боротьба між багаторічним церковним вишколом і бажанням негайно списати всі гріхи перед цим дивним, але «святим» сусідом.
— Отче... — знову почала вона, зсунувши брови. — Я вчора обізвала сусідку з третього поверху стервом. Гріх це?
Я блаженно підняв очі у вкриту плямами стелю «Жигуля», роблячи вид, що шукаю відповідь у вищих сферах.
— Сусідка хрещена? — запитав я суворо і серйозно.
— Не знаю... — запнулася стара. — Мабуть, так. Хрестик наче носить.
— Тоді це тяжкий гріх, — поважно проголосив я. — Не обзивай людину во хресті, бо це прямо порушує духовний регламент! Євангеліє від Матвія, розділ п'ятий, дев'ятнадцятий параграф!
(Звісно, жодного «дев'ятнадцятого параграфа» там і близько не було, але назва звучала максимально солідно)
Ця роль починала подобатися мені настільки, що я вже просто не міг зупинитися. Адреналін п'янив краще за будь-який кагор. Я ліпив на ходу все, що тільки приходило в мою дурну голову, вигадуючи цитати, святих і церковні правила просто з повітря. День, який починався як суцільна катастрофа, раптом став просто прекрасним: я від душі знущався з людини, яку щиро ненавидів увесь наш під'їзд, а найголовніше: Настя була в мене під рясою, жива, здорова і солодко сопуча!
Саша попереду викручував кермо, пошепки молячись усім богам, щоб старенький «Жигуль» не заглох посеред дороги, а його плечі дрібно тремтіли від стримуваного реготу.