Вони застигли на місці, ніби їх прив’язали до підлоги міцними церковними канатами. Сестра Марія розвернулася до мене, а я в той самий момент уже стояв до них півколом, міркуючи, куди саме спрямувати стопи, якщо запахне смаженим.
— Отче... — почала вона підозрілим, крижаним тоном.
— Я вибачаюсь, — перебив я її на півслові, не даючи їй договорити ні слова і знову включаючи артистизм на повну потужність. — Організм інколи не слухає мене, випускаючи назовні таку акустику! Ви ж знаєте, нечиста сила завжди виходить гучно та невчасно! Продовжуйте огляд келій, сестро, я пішов далі очищатись!
— Я не про цей звук, отче, — її голос звучав усе ближче й холодніше.
(Ну і зробила ж ти мені підставу, пердунка мала...)
До вхідних дверей корпусу залишалося метрів п’ятнадцять. Бігаю я швидко, цього в мене не відбереш, але зараз під рясою за пазухою лежала Настя, а на плечах висіло кілька зайвих кілометрів чорної тканини, тож маневреність падала в рази. До нашого «Жигуля» за брамою я добіжу швидше ніж вони, у цьому сумнівів не було.
Але що далі? Ключі від машини були у Саші! А Саша зараз десь там, в соборі, натхненно корчить із себе святого перед самим Владикою. Та і кинути Сашу тут, залишивши сам на сам із розлюченими попами і черницями, теж було б останньою мерзенністю. Нас бачили на вході разом, і коли вони врешті-решт викличуть поліцію, а в цьому можна було не сумніватися, бідний Саша від страху розколеться на першому ж допиту, зливши все.
— Отче... — сестра Марія зробила ще один крок у мій бік, остаточно повертаючи мене в реальність із моїх роздумів. — Мені щойно чітко почувся дитячий голос. Не з нирок. А з...
І в цю саму благословенну секунду, коли ситуація вже нависла над нами ближче до кримінального кодексу, ніж до святості, вхідні двері коридору з гуркотом розпахнулися настіж.
У проході з’явилася перелякана молода послушниця. Її чорна хустка збилася на бік, дихання зривалося, а очі були круглі від жаху.
— Сестра Марія, біда! — закричала вона на весь коридор, навіть не зважаючи на нашу присутність. — Там Владиці зле стало! Задихається! Терміново потрібні медики, біжіть сюди!
І в цей момент я просто перестав для них існувати.
Слово «Владика» спрацювало на сестру Марію краще за будь-яку сигналізацію. Про все на світі: про мої дивні звуки, про підозрілий живіт і навіть про дитину, було миттєво забуто. Вона ввімкнула свою швидкість, на яку тільки був здатний її вік і важкий чернечий одяг, пустилася до виходу, на ходу гукаючи обох ошелешених фельдшерів:
— Швидше! За мною! Владиці зле!
Медики заметались і кулею вилетіли слідом за нею, залишивши мене самого в напівпорожньому коридорі.
Я видихнув, відчуваючи, як сорочка під рясою прилипла до спини. Удачу не можна було ловити за хвіст двічі. Тепер у нас з'явився примарний, але шанс зробити ноги.
Я вийшов із корпусу на свіже повітря, міцно притискаючи Настю однією рукою під рясою. Серце стукало десь у районі кадика. Тепер залишалося найскладніше: як забрати цього непутящого Сашу, який застряг десь у епіцентрі чернечого «бунту».
Біля центрального собору розгорнувся справжній хаос. Туди-сюди метушилися черниці, перелякані послушники та якісь прощі, а в повітрі висіла така напруга, ніби в монастирі оголосили загальну мобілізацію. Намагаючись триматися трохи осторонь, розгорнувши плечі і насунувши скуфійку на очі, я попрямував у той бік, бо іншого шляху до нашого вірного старенького «Жигуля» просто не існувало.
— Отець Максиміліан! — раптом пролунало просто за моєю спиною.
Я застиг на місці, наче вкопаний. На двох із Настею в цю секунду в нас билося лише одне серце — її. Моє від страху та несподіванки просто зупинилося.
— Та не очкуй, то я, — пролунав знайомий приглушений голос.
Я розвернувся. Саша. Живий, неушкоджений, але з таким блакитним відтінком обличчя, ніби він щойно власноруч розвантажив вагон цегли.
— Ти ідіот, — прошипів я, хапаючи його за рукав ряси і затягуючи в тінь бічної стіни. — Я через тебе зараз ледь їжака не народив! Де ти ходиш?!
Саша нервово озирнувся навколо, перевів погляд на мій випуклий живіт, де тихо сопіла Настя, і видихнув:
— Все добре?
— Добре, добре, — замахав я вільною рукою. — Пішли звідси, поки нас не почали канонізувати чи розстрілювати!
І ми, старанно зображуючи поважних, але дуже зайнятих священнослужителів, обережно рушили до виходу з території, намагаючись непомітно розчинитися в натовпі людей, які покидали монастир через суєту з Владикою.
— Що там взагалі сталося? — запитав я на ходу, постійно озираючись і скануючи двір на наявність розлючених черниць чи сестри Марії.
— Та хз, — розвів руками Саша. — Якийсь інфаркт чи мікроінсульт. Серце у старого схопило, чи щось таке.
— Він що, просто стояв і впав? — я недовірливо примружився, дивлячись на поплічника.
— Ну, якщо коротко, то так.
— А якщо довго? — допитувався я, помічаючи вдалині знайому червону задню частину нашого «Жигуля».