Як тільки Саша і монахиня зникли за рогом монастиря, я швидко випростався, забувши про свої «камінці в нирках», і безшумним кроком направився до третього корпусу, туди, куди вказала ця свята жінка.
Плану, як забрати Настю, не було взагалі. Ну тобто нуль. Повний вакуум. Але коли, дідько його бери, мене це зупиняло? Ще з дитинства, коли ми з хлопцями розбирали сусідовий мопед і залишалися «зайві» деталі, я звик імпровізувати на ходу або вигадувати найабсурдніші рішення, які в підсумку все одно якось приносили бажаний результат. Головне, не зупинятися і робити все з максимально впевненим виразом обличчя.
Я підійшов до масивних дерев'яних дверей корпусу, періодично оглядаючись через плече. Подвір'я наче вимерло, лише десь з боку собору чувся стишений дзвін. По суті, в цьому чорному балахоні і зі скуфійкою насунутою на самі брови я міг взагалі нічого не боятися. Для будь-кого тут я був просто ще одним поважним священником, який приїхав на богослужіння.
Для всіх... крім однієї-єдиної людини.
І за законами мерзенної класики, саме вона в цю саму секунду штовхнула важкі двері зсередини і вийшла на ґанок.
Я ледь встиг відсахнутися вбік і заховатися за масивною колоною, притиснувшись до неї так тісно, ніби намагався злитися зі штукатуркою.
Сестра Марія поправляла свій чорний покров і з рішучим виразом обличчя направилася в бік задньої господарської брами, мабуть, щоб відчинити її та запустити авто швидкої допомоги разом із соціальними службами.
— Давай, йди-йди... — прошепотів я крізь зуби.
Щойно її спина віддалилася на безпечну відстань, я вискочив із-за колони і кулею заскочив у напіввідчинені двері.
Усередині панувала тишина, просочена густим запахом ладану, соснових дощок і сирості. А куди далі? Довгий, вузький коридор із високою стелею. На стінах, тьмяні ікони в темних окладах, які дивилися на мене зі строгим докором. Двері зліва, двері справа. Жодних підказок чи вказівників на кшталт «Кімната для залишених дітей».
Часу на роздуми не було взагалі. Напруга тиснула на скроні, бо сестра Марія могла повернутися з лікарями хвилини за дві. Я швидко, намагаючись не гупати, почав відчиняти одні двері за іншими.
Перші: якийсь склад. Другі: порожня келія з застеленим ліжком. І от за третіми дверима...
Я застиг.
На невеликому дерев'яному ліжечку, загорнута в ковдрочку, лежала вона. Моя Настя. Вона солодко спала, потішно зморщивши носик, точно так само, як і в той фатальний момент, коли ми з Сашею привезли її сюди вчора.
Усе всередині мене перевернулося. Весь мій цинізм, увесь цей абсурдний автомеханічний гумор і адреналін випарувалися, залишивши лише відчуття провини.
Я тихо, майже не дихаючи, щоб не розбудити і не налякати малечу, підійшов до ліжка. Мій грубий, замаслений палець легко торкнувся її крихітної долоньки, а потім я максимально обережно, разом із ковдрою, взяв її на руки і притиснув до грудей під широкою рясою.
— Вибач, — прошепотів я, уткнувшись носом у її теплий каптурик. — Прошу тебе, вибач за вчорашнє... Який же я ідіот.
Але їй було геть байдуже до моїх каяттів. Вона спокійно дивилася свій дитячий сон і легенько посміхалася куточкам губ.
— Так, Настюхо, а тепер — евакуація, — знову мобілізувався я.
Я ступив крок до дверей, як раптом із коридору почувся чіткий гуркіт і голосні жіночі голоси.
Сестра Марія повернулася. І вона була не сама.
Не думаючи довго, я розстібнув декілька ґудзиків ряси, сховав туди Настю, притримуючи її однією рукою, а іншу залишив вільною, і швидко вискочив у коридор. Потрібно було встигнути сховатись у якісь інші двері. Але вони були метрів за п'ять від мене, а часу вже не залишалося ні секунди.
Вхідні двері з рипінням відчинилися, і в коридор зайшла вся ця «делегація» на чолі із сестрою Марією та двома фельдшерами в синіх куртках.
Серце пішло в п'яти. Збитись на біг, означало здати себе з потрохами. Тому я миттєво розвернувся боком до них і втупився в першу-ліпшу ікону, яка висіла прямо перед моїм писком, роблячи вигляд, що занурився в глибоку духовну медитацію.
— Слава Ісусу Христу, отче, — привіталася сестра Марія, зупинившись за два кроки від мене.
— Слава навіки Богу, — відповів я, намагаючись максимально змінити голос на низький баритон і не повертати голови.
Я стояв до неї лівою стороною, і моя ліва рука була вільною, що не мала викликати жодних підозр. Мою ж праву руку, яка під рясою тримала Настю, вона бачити не могла. Збоку для неї я виглядав просто як типовий солідний, пузатий священник, який прийшов оцінити якість монастирського розпису.
— Ви заблукали, отче? — стурбовано запитала вона, очевидно, дивуючись, що хтось стоїть у порожньому коридорі келій.
— Ні, — твердо відповів я, продовжуючи тупити в ікону так, ніби бачив там відповіді на всі питання Всесвіту. — Я просто роздивляюсь.
— Але богослужіння вже почалось... Владика чекає в соборі, — почала вона.
Я зібрав усю хоробрість у кулак і вирішив піти в атаку. З кожним новим реченням цей діалог ризикував викрити мене або розбудити дитину.