Сестри ще з хвилину постояли біля ганку, жваво про щось жестикулюючи. Перша монахиня явно з натхненням переповідала сестрі Марії всі деталі щойно явленного «божественного дива» з несподіваним зціленням нашого «німого» колеги.
На щастя для нас, перевіряти вбиральню одразу вони не стали, а розвернулися і рушили назад до головного входу, мабуть, вирішивши відкласти духовну розмову на потім.
Я стиснув зуби, спостерігаючи за ними з-за кута.
— Вони пішли? — прошепотів Саша, визираючи з-за мого плеча, наче перелякана черепаха з панцира.
— Так, — видихнув я.
— Йдем? — в його голосі звучала така наївна надія, ніби ми збиралися на шашлики, а не на спецоперацію в тилу ворога.
Я повернувся до нього, ледве стримуючи бажання вдарити себе рукою по лобі.
— Куди, скажи мені на милість, ти зібрався?! — зашипів я. — Ти тепер для них, ходяча святиня! «Ікона, що замироточила» на ходу! Сестра Марія тепер особисто шукатиме отця Олександра, щоб перевірити, чи не заговорив він часом арамейською мовою!
Саша затнувся. Під чорною рясою він, здається, знову почав покриватися холодним потом.
— І шо нам тепер робити?
— Будемо шукати інший вхід. Полюбому десь тут має бути чорний хід для господарських потреб, завезення дров чи вивезення гріхів! — я рішуче озирнувся навколо.
— А дитину ми як знайдемо? — запанікував він, роблячи крок за мною. — Ми ж тепер ні у кого не запитаємо! Якщо ми до когось підійдемо, нас одразу вирахують!
— Я не знаю! — гаркнув я на нього так тихо, наскільки це було можливо, щоб не розбудити чернечу благодать на кілометр довкола. — Не знаю, Сань, зрозумів?! Розберемося всередині, по ходу п'єси!
Не гаючи більше ні секунди, ми вирвалися з нашого сховища за рогом і швидким, напівзігнутим кроком кинулися вздовж цегляної стіни монастирського корпусу, вишукуючи хоч якісь бічні двері, пожежну драбину чи хоча б відчинене вікно.
Але фортуна, схоже, остаточно вирішила взяти вихідний.
Тишу господарського дворика, де зазвичай пахло лише свіжою випічкою, ладаном та сирою штукатуркою, раптом розірвав дзвінкий і абсолютно немилосердний голос прямо в нас за спиною:
— Отці! Отці Максиміліане і Олександре! Почекайте хвилиночку!
Я застиг на місці так, ніби на повному ходу врізався в бетонний блок. Саша поряд зі мною ледь не звалився на бруківку, заплутавшись у подолі власної ряси.
— Отець Максиміліан, отець Олександр... — знову почулося позаду, і кроки наближалися з надзвичайно підозрілою швидкістю.
Ми повільно розвернулися на місці, наче за командою «кругом!», і втупилися в бік нашої переслідувачки. До нас швидким кроком наближалась та сама літня монахиня, яка зустріла нас біля центрального входу. У її очах горіли вогники справжнього праведного захоплення.
— Ми вас скрізь шукаємо! — випалила вона, підходячи майже впритул і дивлячись на нас так, ніби перед нею стояли щонайменше живі апостоли. — Що ви тут блукаєте цими будівельними проходами?
Я натягнув на обличчя найбільш розгублений і невинний вираз, на який тільки був здатен після всього пережитого за сьогодні.
— Ми... заблукали, сестро, — протягнув я, розвівши руками в широких рукавах ряси. — Вибачте, ми ж тут уперше, єпархія велика, нові люди, от і не зорієнтувалися в цій архітектурній величі!
— Добре, що я вас вчасно помітила, — переможно всміхнулася вона, навіть не підозрюючи, якої чорної невдячності щойно зазнала. — Владика якраз збирає всіх у великій залі. Я щойно розповіла сестрі Марії про те, яке диво тут сталося, а вона негайно передала це Владиці!
Я відчув, як усередині мене все стиснулося в тугу пружину.
— Про що... про що саме ви їй розповіли? — запитав я якомога спокійніше, хоча ідеально знав відповідь.
— Про диво, яке сьогодні явлено на території нашого монастиря! — вона схвильовано всплеснула в долоні. — Про те, як святий отець Олександр після років мовчання, заговорив! Про Божественну благодать і незбагненні знаки!
І на цих словах вона поглянула прямо на мого друга-ідіота, який зараз перебував настільки близько до стану повного просвітлення, що в його честь тут запросто можна було назвати цілий чернечий корпус, а портрет із чорною скуфійкою вже мимоволі просився на ікону.
Саша в цей момент був ні живий ні мертвий. Він закляк посеред двору чорною статуєю святого, втупившись поглядом кудись у район другого ґудзика на моїй рясі. Мені здалося, що ще секунда, і мені доведеться робити йому штучне дихання прямо на бруківці. Бо склалось враження, що «отець» Олександр, забув, як вдихати повітря, і міг, на даний момент, його лише видихати. І явно не ротом…
Ще трохи, і наша кримінальна авантюра перетвориться на фарс церковного масштабу, де нас канонізують раніше, ніж посадять.
— Сестра Марія розповіла... — протягнув я, намагаючись виграти хоча б пару секунд. — Що ж, це... дуже приємно. А вона теж там буде? На богослужінні?
Перспектива зустрітися обличчям до обличчя з єдиною людиною на цій святій землі, яка точно знає, що ми не ті, за кого себе видаємо, мене, м'яко кажучи, не радувала. Від цього зустрічного «кастингу» в мене аж у потилиці закололо.