— Макс, нас спалять... — прошепотів Саша, коли назустріч із дверей головного корпусу вийшла якась літня монахиня в чорному покровові. Його голос тремтів так, ніби він стояв голий на морозі.
— Мовчи, — процідив я крізь зуби, не змінюючи поважного виразу обличчя. — Просто весь час мовчи, зрозумів? Що б не сталося, рот на замок. Говорити буду я.
Монахиня повільно підійшла до нас. На її сухому, порізаному зморшками обличчі була тепла посмішка. Вона склала руки на грудях і низько вклонилася.
— Слава Ісусу Христу, отці.
— Слава навіки Богу, сестро, — відповів я співучим, глибоким голосом, якому би позаздрив будь-який диктор радіо.
— Дуже рада, що ви знайшли час і приєдналися до нашого сьогоднішнього святкового богослужіння, — продовжила вона, примруживши світлі очі. — Владика якраз збирає всіх у соборі.
— А як інакше, сестро? — я блаженно закотив очі до неба і дбайливо поправив свій важкий хрест на грудях. — У такий день бути осторонь, то великий гріх.
Саша поруч зі мною нервово кивнув. Зробив це настільки судорожно, ніби йому ззаду в шию врізався джміль.
Монахиня здивовано поглянула на нього, трохи нахиливши голову набік. Її погляд затримався на його переляканих очах і на тому, як бідний «святий отець» нервово стискав краї ряси, ніби намагався в ній зігрітися.
— Я вибачаюсь, — почала вона невпевнено, переводячи погляд із Саші на мене. — Це, звісно, не моя справа... але святий отець не розмовляє?
— Він німий, — випалив я перше, що спало мені на думку, навіть не моргнувши оком.
Очі монахині миттєво округлилися від здивування. Але це було ніщо порівняно з очима Саші: вони в нього стали розміром із добрі автомобільні поршні, а рот знову небезпечно відкрився.
— Німий? — перепитала вона, витріщившись на Сашу з глибоким подивом. — А як же... як же він службу відправляє? Як сповідає?
— Сестро, — я м'яко, але впевнено зловив її під лікоть, відвертаючи її увагу від мого «німого» колеги, який уже починав повільно бліднути. — Не обов'язково волю Божу доносити словами. Головне те, що у тебе в серці. Мовчання, це найвища форма молитви. Отець Олександр несе свій хрест все життя.
— Ох... святі угодники, — монахиня приклала руку до грудей, і подивилася на Сашу вже не з підозрою, а з якимось священним трепетом і повагою. — Вибачте мені, отче Олександре, не знала... Яка духовна висота!
Саша, який секунду тому був за крок від інфаркту, швидко зорієнтувався, зробив максимально поважне, скорботне обличчя і покірно поклонився монахині, приклавши руку до серця.
Вона поважно кивнула нам у відповідь, і показала рукою на бічні двері цегляного корпусу.
— Проходьте всередину, отче... — і саме на цих словах вона раптово застигла, допитливо дивлячись на мене. — Вибачте, я не всіх знаю... Як вас звати? З якої ви єпархії?
Я вже відкрив рот, щоб видати якесь солідне церковне ім'я, але ідіот, що стояв поруч зі мною, випередив мене на пів секунди.
— Макс, — ляпнув Саша прямо в лоб.
Монахиня ледь не впала. І я, якщо чесно, теж трохи не присів прямо на асфальт від цього глухого «Макс».
— Отець Максиміліан! — блискавично поправив я цього телепня, збираючи в кулак усю свою рішучість і давлячи в собі бажання вклепати йому прямо тут. — Звати мене отець Максиміліан.
— А-а-а... — монахиня кліпнула повіками, а потім її обличчя витягнулося від повного шоку, коли до її свідомості нарешті дійшло. Вона повільно повернула голову до Саші. — Ви ж... Ви ж щойно казали, що отець Олександр німий?! Він тільки-но сказав «Макс»!
Саша застиг із відкритим ротом, збагнувши, яку ідіотську фігню щойно зробив.
— Увіруйте, сестро! — поважно і голосно почав я, піднявши вказівний палець до неба і закриваючи собою Сашу. — Лише Господу відомо, коли і на кого спустити свою благодать! Отець Олександр роками віддано служив Йому, і саме цієї хвилини був винагороджений за свою смиренність! Це диво, сестро! Невідомі шляхи Його!
— Алілуя! — здуру булькнув Саша збоку, піднявши очі догори і зробивши якесь незграбне па руками.
(Аямать... Ми що, в американській церкві?! Ще танцювати тут почни та в долоні плескати, придурок кончений!)
— Це ж справжнє диво! — свята жінка аж сплеснула в долоні, а її очі засяяли щирим захватом. — Господи праведний! Про це ж треба негайно розповісти всьому монастирю! Владиці сказати!
— Не треба! — спокійно і суворо відрізав я, вхопивши її за плече. — Сестро, про таке щастя не кричать! Справжнє диво любить тишу і молитовний спокій. Не треба творити суєту.
Вона вже відкрила рот, щоб щось заперечити, як раптом із головних масивних дверей корпусу вийшла ще одна монахиня і рішуче направилася в наш бік. З кожним кроком, який наближав її до нашого «дивовижного» дуету, ми все чіткіше бачили її обличчя.
Це була сестра Марія. Та сама, яка вчора забрала Настю і яка знала наші фізіономії в найдрібніших деталях.
— Тікаєм... — прошипів Саша мені на вухо з таким жахом, ніби перед ним з'явився сам диявол у плоті.