Макс: Дитина на двох

Почалося

— Шо зробимо? — перепитав Саша, дивлячись на мене так, наче після цього слова його вуха мали розвернутися в інший бік, а в мене на чолі мав вирости ріг.

— Викрадемо, — спокійно повторив я, навіть не зрушивши з місця і засунувши руки в кишені куртки.

Саша дивився на мене, наче на якогось зеленого інопланетянина, що щойно випав із тарілки десь над лаврською дзвіницею.

— Макс, я знаю тебе купу років, — його голос зривався на тон вище, перетворюючись на знервоване каркання. — Ми разом перебирали двигуни вночі під дощем, ми пили палену горілку і ти поламав два ребра на картингу, коли доводив мені, що ти Шумахер. Я звик до того, що твій мозок періодично генерує найабсурдніші ідеї в радіусі десяти кілометрів! Але блін, це... це занадто навіть для тебе!

— Твої пропозиції? — я повернувся до нього, впершись поглядом у його широко розкриті очі. — Давай. Я уважно слухаю. Викладай свій геніальний план, пане юристе.

Саша відкрив рот, начебто хотів видати щось дуже розумне, але звідти не вилетіло жодного звуку. Він закрив рот, покрутив головою і подивився на асфальт.

— Не знаю поки... — буркнув він під ніс. — Але... це ж не кілограм яблук з магазину винести і не генератор із будівельного вагончика. Це дитина, чорт би її побрав! Це чисте, кришталево чисте викрадення. За таке статті дають із двозначними цифрами.

— Формально — ні, — знизив я плечима, намагаючись звучати так переконливо, ніби щойно закінчив юридичний факультет із червоним дипломом. — Ми просто забираємо назад НАШУ дитину, яку самі ж учора сюди принесли і залишили на підстраховку. Формально вони — тимчасові опікуни, які добровільно або примусово добу доглядали за малечею. Юридичних прав на неї у них нуль цілих і хрін десятих, як і в нас, правда.

Мій залізний «автомеханічний» аргумент явно не заспокоїв Сашу. Здається, від таких перспектив йому стало тільки гірше: обличчя остаточно зблідло, а руки затремтіли ще сильніше.

— Макс, це злочин. Ти взагалі розумієш значення цього слова? — він говорив уже майже благально.

— Сань, поки ти зараз жуєш соплі і розписуєш мені статті Кримінального кодексу, десь там усередині Настя все ближче і ближче підбирається до машини соціальних служб. Ти хочеш, щоб завтра вона вже прокинулася в ліжечку дитбудинку з біркою на руці? Хочеш цього?

Він замовк. Повільно перевів погляд на величні білі стіни монастиря, на хрести, що блищали на сонці, а потім знову подивився на мене. У його очах відбувалася справжня буря: боротьба страху, здорового глузду і того єдиного, що не давало нам обом просто розвернутися і втекти.

— Ні... — сказав він тихо-тихо.

— То шо? — запитав я вже м'якше, але твердо.

Саша важко, наче піднімав на плечах капот вантажівки, видихнув повітря із легень, опустив плечі і махнув рукою.

— Зробим це... — відповів він ледь чутно, майже шепотом. А потім вилаявся крізь зуби: — Але ж ти хворий на всю голову, Максе. Просто клінічний ідіот.

Я задоволено хмикнув, відчуваючи, як усередині все ж таки відпускає цей липкий страх.

— О, я це чудово знаю, Сань, — усміхнувся я, плеснувши його по плечу так, що він аж похитнувся. — Ти мені це казав уже разів сто.

— Який план? — запитав він, скривившись так, ніби з'їв лимон без цукру. — Ти ж явно вже щось придумав. Я тебе знаю, у тебе завжди є якийсь хворий план.

— Так, — кивнув я задоволено, заклавши руки за спину. — Ми зайдемо в монастир і заберемо Настю.

— Геніально, блін. А я-то дурний думав, що в тебе справді є якась ідея, — роздратовано буркнув він, плюнувши на асфальт. — Може, ще двері висадимо ногою чи танк у дворі поставимо?

— Та ти не дослухав, панікер, — перебив я його, злегка штовхнувши плечем. — Ми зайдемо туди не як якісь обідрані автомеханіки прямо з ями, від яких за кілометр тхне двигуном та відпрацьованим маслом.

— А як хто? У соборі день відкритих дверей для шизофреників? — Саша здивовано витріщився на мене, звівши брови.

— Як священники, — кинув я з такою міною, ніби щойно винайшов двигун внутрішнього згоряння, і кивнув головою в бік чергових автомобілів, які щойно під'їхали до центрального входу монастиря.

Саша замовк. Його мозок, звиклий оперувати гайками, прокладками та компресією в циліндрах, зараз намагався прийняти всю цю дику, абсурдну фігню, але шестерні в голові явно йшли на злам.

— Послухай сюди, Архієпископе місцевого розливу, — почав він, повільно тикаючи в мене пальцем. — Ти себе взагалі в дзеркало бачив? Синяки під очима від перепою, небрита морда, замаслена куртка і вираз обличчя завзятого рецидивіста. Сильно ми на святих отців схожі? Хочеш, щоб нас прямо на вході кадилами забили?

Я тихо, але зловісно засміявся, задоволений тим ефектом, який справляла моя геніальна шизофренія.

— Поки що ні, не схожі, — погодився я. — Але хвилину тому, коли он у тому новенькому синьому джипі з єпархіальними номерами відкривали багажник, я дуже уважно подивився туди. Там лежать новенькі, з голки, чорні ряси. І щось мені підказує, Сань, що якщо нам зараз трохи пощастить, то не одна.

Саша поглянув на припаркований синій позашляховик, а потім повільно перевів погляд на мене. Його очі стали круглими, як фари від КрАЗа.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше