— Що означає «не віддають»?! — ледь не зриваючись на крик, випалив я, але в останню секунду вчасно стримався, затиснувши рот рукою. — Вона ж не їхня!
— Але і не наша... — розгублено, майже плаксиво почав Саша на тому кінці.
— Наша, — перебив я його безапеляційним, сталевим тоном, у якому не повинно було бути й тіні сумніву. — Уже наша! Будь там, де стоїш, і нікуди не відходь. Слідкуй за кожним їхнім рухом. Зараз буду.
Я скинув виклик.
Усе. Час на довгі роздуми та дипломатію скінчився. Тепер переді мною стояла задача номер один: переконати Петровича відпустити мене додому і при цьому зберегти хоча б мінімальні рештки робочої репутації.
Я підійшов до краю оглядової ями. Знизу, під днищем «Passat-а», знову лунало звичне колупання, яке супроводжувалося важким сопінням нашого шефа.
У моїй голові знову затьохкали два абсолютно протилежні голоси внутрішніх радників, влаштовуючи черговий бій без правил:
(Я: Зіграй дурника. Підійди спокійно, зроби бліде обличчя і скажи правду! Ну, майже правду: мовляв, шаурма та запізніла кава теж зробили своє чорне діло, живіт скрутило раптовою колікою, ледве на ногах стою.
(Д: Просто копни ногою отой довбаний ключ на 17, що валяється прямо біля краю ями. Він сам п'ять хвилин тому пообіцяв: ще одна подібна фігня, і він вижене тебе до бісової матері додому. Дій рішуче, механік!)
І поки мій втомлений мозок намагався зважити всі плюси та мінуси цих двох варіантів, моя права нога, здається, вже живучи якимось своїм, абсолютно незалежним від свідомості життям, зробила той самий фатальний рух.
Ніс черевика точно в'їхав у металевий ключ на 17.
На секунду в боксі запала тиша. Інструмент зі свистом і гуркотом полетів просто в темну пащу оглядової ями, супроводжуваний шлейфом пилу.
За мить знизу долинув, уже до болю знайомий душероздираючий лемент, від якого здавалося, розсипляться не лише нерви Петровича, а і бетонні стіни всього нашого боксу.
— Вухо-о-о-о! — пролунало звідти відчайдушне, розривне виття. — Аямать... та я навіть дивитись не буду, який саме геній і яким за рахунком інструментом мені знову приштуркнув в голову! Ма-а-а-акс! Це ж ти, голубчику мій окрилений, правда?!
— Я тутка, Петровичу, — я миттєво присів навпочіпки на краю бетону, заглядаючи в темну яму і роблячи максимально одухотворене, блаженне і невинне обличчя, на яке тільки був здатен мозок у стані гострого адреналінового шоку.
Знизу, під днищем автомобіля, почулося крехтіння. Шеф на секунду замовк, мабуть, перевіряючи, чи всі органи і слух ще при ньому, а потім виніс єдиний можливий і рятівний для мене вердикт:
— Пішов геть із очей моїх... Додому пішов, я сказав! — прогарчав він настільки зловісно, що в сусідньому боксі механікам точно потрібні були нові підгузки.
— Ой, та ви що, Петровичу! А робота ж? — почав я з таким фальшивим, показним жалем у голосі, що мене без кастингу можна було брати на головну роль у драмтеатр імені Франка. — Там же цей Passat завис, клієнт чекає, запчастини розкладені... Ну як я можу ось так усе кинути?
— До біса той Passat! І клієнта твого до біса! — випалив шеф, виповзаючи з ями на четвереньках і тримаючись однією рукою за вухо. — Не йде тобі сьогодні, Максе! Категорично не йде! Ти ж мені весь особовий склад і трудовий стаж разом із цим гаражем зараз рознесеш у тріски! Ще покалічиш тут когось, не дай Боже, або самого себе. Іди! Відіспись! З очей моїх геть!
Про цю дивну забобонність Петровича знало все СТО без винятку. Старий свято вірив у якісь свої прикмети і знаки долі. Періодично найхитріші механіки, та й ми з Сашою не без гріха, майстерно цим користувалися у власних інтересах, коли дуже треба було злиняти раніше. За правилами старого, якщо якийсь майстер тричі за одну зміну косячив або випускав із рук інструмент так, що той завдавав шкоди навколишньому середовищу (чи шефу), Петрович особисто і без апеляцій відправляв «нещасного» додому. Він щиро вважав це поганим знаком, попередженням «зверху» і кармічним сигналом, що краще дати людині переспати невдалий день, ніж потім розгрібати наслідки.
І ось сьогодні я виконав цей норматив достроково, ще навіть не доживши до обідньої перерви.
— Та як скажете, Петровичу... раз знак вищий є, сперечатися не буду, — я швидко звівся на ноги, намагаючись не видати свого щастя.
— І ключі за собою прибери, снайпер чортів, — пробурчав шеф, плюхнувшись на стілець біля машини і дбайливо прикладаючи до вуха чисту ганчірку, змочену в холодній воді. — Щоб я тебе тут сьогодні більше не бачив! Завтра прийдеш, як огірок, бляха.
— Зроблено! Буду як огірок: свіжий і зелений, — кивнув я.
Через три хвилини я вже летів до виходу з території СТО, на ходу витягаючи телефон і набираючи таксі. Карти склалися ідеально. Тепер лишалося одне: встигнути на Печерськ раніше, ніж опіка перетворить нашу авантюру на кримінальну статтю.
Ще добрих пів години, і я вже бачив перед собою свій рідний «Жигуль» та Сашу, який нервово курив поруч, міряючи кроками тротуар біля монастирського паркану. Недопалки біля його ніг натякали, що він тут викурив уже щонайменше пів пачки.
— Шо там? — запитав я, підійшовши впритул і навіть не давши йому перевести подих.