Десь приблизно через двадцять хвилин я вже був на території нашого СТО. З боксів лунав звичний метал, гуділи пневмогайковерти, віддавало сумішшю відпрацьованого мастила й бензину.
Назустріч із курилки повільно вийшов Петрович із сигаретою в зубах і своїм фірмовим горням кави, яке спокійно вміщало в себе мінімум пів літра цієї рідини. Дивна звичка: пити не нормальну каву, а розведене «болото», але головне, щоб багато й гаряче.
— Привіт, Макс, — він привітався зі мною і потис руку так, що в мене аж кісточки хруснули. Потім кинув швидкий погляд за моє плече на парковку: — Чого пішки? Де твоя «ластівка»?
— Не заводиться, — збрехав я, навіть не моргнувши.
Петрович засміявся, випустивши густий клуб сигаретного диму через ніздрі.
— У механіка не заводиться машина! Анекдот, чесне слово. Ти ще скажи, що в стоматолога зуби випадають!
— Та не мав часу глянути, — почав виправдовуватись я, придумуючи на ходу всяку технічну нісенітницю. — Вчора ще все добре було, увечері поставив, а зранку стартер крутить і тиша. Схоже, бензонасос здох або в електриці щось коротить. Увечері розберуся.
— Буває, — хмикнув Петрович, зробивши добрячий ковток зі свого відра з кавою. Потім обвів очима подвір'я і насупився: — А Саша де?
— Хворий, — збрехав я вдруге за останні дві хвилини.
Петрович одразу змінився в обличчі. Його брови зійшлися на переніссі, а погляд став колючим. Він патологічно не любив, коли хтось пропускав роботу без попередження, оскільки СТО у нас було досить потужне, запис розписаний на два тижні вперед, і роботи завжди було просто валом.
— Серйозне щось? — буркнув він, уже підраховуючи, скільки машин сьогодні зависне через відсутність одного майстра.
— Нє... Якоюсь лабудою траванувся, — видавив я з себе найпереконливіший співчутливий вираз обличчя, на який тільки був здатен. — Вчора на ніч зжер якусь шаурму чи тушонку прострочену, і все, абзац. Лежить біля унітаза й не знає, з якого боку в нього наступного разу зірве клапан.
— Ідіот, — відрізав Петрович, похитавши головою, але в його голосі промайнула крапля жалю. — Скільки разів казав: не купуйте той сморід на зупинках! Ладно, біжи перевдягайся. Замість нього візьмеш той Passat, що з пробитою прокладкою ГБЦ стоїть. І щоб до обіду голова вже була знята!
— Зроблю, Петровичу, — кивнув я й покрокував до роздягальні.
Перший етап «спецоперації» пройшов успішно. Натягуючи замаслений комбінезон, я витягнув із кишені телефон, глянув на екран і нервово стиснув губи. Годинник показував 8:15. Саша вже мав бути там.
З голови ніяк не виходила та циганка. Її слова. Як вона взагалі дізналась? Хто вона така: випадкова шахрайка з метро чи якась аномалія в нашому і без того з'їхатому з глузду житті? А головне, чому досі не дзвонить Саша? Він мав бути на місці ще десять хвилин тому.
Через ці всі незрозумілі душевні гойдалки робота сьогодні в руках просто горіла, але в поганому сенсі. Я був не тут. Я був у тому сирому метро з її пронизливим поглядом, у холодному монастирі на Печерську.
— А-а-ай, твою ж!.. — раптом закричав Петрович, коли я в черговий раз через повну неуважність випустив із рук важкий накидний ключ.
Летючий інструмент із дзенькотом приземлився саме туди, куди не треба: прямо на пальці його рук, які за звичкою стирчали з оглядової ями з-під ходової частини «Passat-а».
— Шоб тебе вовки поїли, Максе... — завив Петрович, миттєво висмикуючи руку і хапаючись за уражене місце.
У такі моменти, коли хтось із працівників випадав чи роботи накопичувалося занадто багато, Петрович не сидів у кабінеті, він сам закатував рукави, брав інструмент і ліз під машину нарівні з усіма. За це його тут і поважали.
— Бляха, Петрович, пробач, відволікся! — я кинувся до нього, оговтавшись від своїх трансів.
— Пальчики-и-и-и-и! — продовжував вити шеф, затискаючи постраждалу кисть під пахвою і стрибаючи у ямі. — Макс, ти шо, сліпий чи просто спиш на ходу сьогодні? Ой, бляха, як же болить! Здається, ніготь злізе.
— Нічо, діло молоде, до весілля заживе, — спробував я якось недолуго згладити ситуацію, хоча самому хотілося провалитися крізь бетонну підлогу.
— Мені 56 років, ідіот! Яке весілля?!
— Ну, виглядаєш чудово, енергійно, — посміхнувся я, намагаючись хоч трохи розрядити атмосферу.
Петрович насупив свої брови:
— Макс, я зараз вилізу з цієї ями і вклепаю тобі такого пістона, що аж у вухах задзвенить! Гуморист, бляха. Маєш щастя, шо ти в мене один із кращих мотористів на станції! Інакше б уже шукав собі нові тепленькі місця для працевлаштування.
(Ага, розказуй нам тут! Ти лиш із вигляду такий страшний і суворий старий вовк. А всі ми прекрасно знаємо, що ти наша м'якенька бусінка, яка душі в нас не чує і за кожну зламану залізяку переживає більше, ніж за власну печінку)
— Все-все, мовчу, роблю роботу, — підняв я руки вгору і нарешті потягнувся за своїм інструментом, намагаючись хоч якось зібратися до купи.
Але розвертаючись за ним я ногою випадково копнув якусь важку гайку, досить солідних розмірів. Вона з блискавичною швидкістю футбольного м'яча полетіла просто в отвір оглядової ями.