Макс: Дитина на двох

Метро

— Погнали тоді, — сказав Саша, підводячись із-за столу і уже на ходу застібаючи куртку.

— Чекай, — я зупинив його жестом руки, не даючи зробити кроку до виходу.

Він зупинився в отворі кухні, роздратовано стиснувши плечі.

— Шо чекати? Ти ж сам сказав! — в голосі Саші прорізалася паніка. — Ти ж чув її вчора. Зранку за Настею приїдуть соціальні служби, заберуть у лікарню, і кінець! Часу в обріз!

— А ще у нас сьогодні понеділок і початок робочого тижня, — холодно зауважив я, відпиваючи вже зовсім холодну каву. — Якщо ми двоє зараз зриваємося і зникаємо з горизонту, нам на СТО таке «а-та-та» влаштують, що ми потім не раді будемо, що на світ народилися. Забув, скільки двигунів на заміну висить?

Саша застиг у дверях. Його очі на секунду розширилися від усвідомлення реальності, а мозок починав нарешті вмикатись і шукати логічні, а не суто імпульсивні рішення. На роботі нас із нашими «неполадочками» швидко закатають в асфальт.

— Твої пропозиції? — питально насупився він, стиснувши кулаки.

— Один їде в монастир, інший на роботу, відмазувати перед шефом.

— Хто куди? — недовірливо примружився Саша.

— Я на роботу, — одразу випалив я, навіть не моргнувши.

— Чого це раптом?! — обурено подивився на мене Саша, широко розвівши руки. — З якого біса я маю йти на розмову до монахинь і вислуховувати їхню мораль, а ти ховаєшся в затишній гаражній ямі?

— Бо Петрович хоч і старий злий дід і матюкається як вантажник, але його гніву я боюсь явно менше, ніж ту черницю з її важким поглядом, — цілком серйозно відповів я. — До того ж, ти у нас людина невіруюча, тобі пофіг на ладан і свічки. От і відпрацьовуй карму за нас обох.

— Козел, — гаркнув він.

— Я знаю, — з легкою, майже самовдоволеною посмішкою відповів я.

І дивним чином у грудях потроху розливалося якесь дурне, але реальне полегшення. Напруга, що душила всю ніч, тріснула. Мозок уже генерував картинки: як Саша приїжджає до монастиря, як забирає нашу малютку, як привозить її назад сюди, загортає в ту саму рожеву ковдру і ставить на місце забуту пляшечку.

Звичайно, десь на задвірках свідомості тріпотіло розуміння того, що ми власноруч зараз накликаємо на свої голови купу проблем, геморою та нескінченних питань. Але на це вже було глибоко плювати.

Вона мала бути тут. Вона мала бути з нами.

Ми вийшли у двір. Саша сів за кермо мого старенького «Жигуля», завівши двигун із півоберта, і здавши назад, поїхав у бік виїзду на проспект. Я ж пошкандибав на метро. Звичайно, ризикувати ніхто не хотів: якщо я відмазую його на роботі через «шлунковий грип» чи щось подібне, а хтось із наших майстрів випадково побачить мою машину біля СТО чи на дорозі, з ним, то легенда розсиплеться в прах. А зайві пояснення Петровичу зараз нагадували б гру в рулетку з повністю зарядженим барабаном.

Понеділок. Ранок. Станція метро «Позняки» гула, як розтривожений вулик. Людей — море. Натовп нестримним потоком вливався у скляні двері, кожен кудись біг, кудись летів, стискаючи в руках каву в паперових стаканчиках і телефони.

Я спустився по ескалатору і вже чекав на платформі, намагаючись сховатися від галасу за спинами інших пасажирів, як раптом міцна рука вчепилася мені за рукав куртки.

— Дайте грошей, — пролунало позаду. — І я вам майбутнє розповім.

Я обернувся. Поруч стояла жінка років п'ятдесяти, у строкатій хустці та вицвілому довгому пальті: циганка з пронизливими, темними очима, які бачили мене наскрізь.

— Слухай, жіночко, я не маю часу, — буркнув я і спробував вирвати рукав із її міцної хватки, але вона тримала напрочуд міцно.

— Час завжди є, якщо вчасно приймати правильні рішення, правда? — перебила вона мене, і її голос прозвучав настільки спокійно, що я від несподіванки застиг на місці.

Шо вона мала на увазі? Від цієї думки спиною пройшовся неприємний мороз. На її обличчі застигла якась дивна посмішка, ніби вона читала мене повністю.

Не роздумуючи більше ані секунди, я сунув руку в кишені, нащупав першу-ліпшу паперову купюру, витягнув сто гривень і швидко протягнув їй, аби тільки відчепилася.

— Дякую, — кивнула вона, ховаючи гроші в глиб кишені пальта.

А потім завмерла й пильно, майже не кліпаючи, поглянула мені просто в очі. Цей погляд тривав вічність. Може, хвилину, а може, й дві, доки навколо нас гуркотів черговий потяг, що влітав на станцію.

— Дерево завжди захищає кущ, який посадили біля нього, — почала вона низьким голосом, від якого в мене ледь не заклало вуха. — Навіть якщо цей кущ — не його частина. Коріння сплетуться так, що коли почнеться буря, вирве обох. А буря почнеться. Але ти вже зробив свій вибір, механік. 

Потяг зупинився, двері розчинилися з гучним пневматичним шипінням, натовп підхопив мене і потягнув усередину вагона, відрізаючи від неї. Я обернувся через скляні двері, але на платформі вже нікого не було: жінка розчинилася в сірому ранковому потоці так само раптово, як і з'явилася.

Я стояв посеред забитого людьми вагона, тримаючись за поручень, а в голові немов заїло стару платівку: «...не своїй частині... вибір зробив...механік...»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше