— Ми правильно зробили? — перервав мої роздуми Саша, заходячи на кухню.
— А в нас були варіанти? — я повільно повернув до нього голову, не випускаючи з уваги пляшечку з соскою. — Треба було залишити її тут? Виховувати? Купувати рожеві каляски, суміші за мільйон гривень і вчитись міняти памперси між капремонтами двигунів?
— Не було, — тихо погодився він, спираючись плечем об одвірок. Його голос звучав виснажено, ніби з нього вичавили всі соки.
Потім його погляд теж впав на пляшечку. На цю маленьку пластикову штуку, яка зараз здавалася найважчим предметом у всій квартирі.
— Забули? — спитав він, злегка кивнувши на стіл.
— Логічно мислиш, — якось трохи роздратовано відповів я, бо це безглузде запитання зачепило щось усередині. Наче ця забута пляшечка була доказаним злочином, який ми лишили на самому видному місці.
Саша ніяк не відреагував на мою іронію. Він навіть не огризнувся, що для нього взагалі нетипово. Просто мовчки розвернувся, пішов назад у кімнату і вискочив на балкон покурити.
Через напіввідчинене вікно до кухні доносилося клацання запальнички. Я чув, як він часто затягується.
Зазвичай ми після важкої зміни на СТО брали по пляшці пива, сідали на цьому ж балконі й городили всіляку нісенітницю. А зараз у квартирі стояла така тиша, що навіть холодильник гудів якось винувато і здавлено.
Я стояв біля стільниці й відчував, як у моїй голові розгортається справжня війна двох абсолютно різних людей.
(Я: Не гризи себе. Ти вчинив правильно. Ти автомеханік із Позняків, у тебе за душею тільки старий «Жигуль». Що ти міг їй дати? Монашки її зігріють, передадуть у нормальні руки, про неї подбають лікарі. Це єдиний розумний, дорослий вихід.
Д: Мудак. Ти просто мудак, Макс. Злякався рожевої ковдри і дитячого «агу». Здав дівчинку чужим людям, як непотрібну запчастину, і тепер стоїш, мелеш собі виправдання)
Решта дня пройшла гнітюче. Ми інколи перекидались короткими, словами, суто по побуту, але жодного разу не обмовились про дитину. Навіть не домовляючись між собою, ця тема стала жорстким табу в цих стінах. Кожен удавав, ніби нічого особливого не сталося, хоча повітря у квартирі можна було різати ножем.
Пляшечку я сховав десь далеко на стелаж. Міг, звісно, просто викинути у відро й не мозолити собі очі. Але чомусь не захотів. Рука не піднялася.
В інші моменти, коли ми залишалися сам на сам із власними думками, ми намагалися відволікати себе чимось адекватним. Фільм на фоні, бездумний скролінг ТікТоку, кумедні дописи тьоті Ем у Тредс, щось, що хоч трохи могло б витягнути настрій із тієї глибокої ями, де він зараз здихав. Але навіть гумор не чіпляв. Сміх виходив фальшивим і кривим.
— Я спати, — сказав Саша, повільно заходячи на кухню, де я сидів біля вікна, пив уже остиглий чай і на автоматі дивився чергове дурне відео про ремонт карбюратора.
Він мав вигляд людини, яку пропустили через бетонозмішувач.
Я поглянув на кухонний годинник: 21:30. Дійсно, варто було вже приймати горизонтальне положення. Завтра зранку чекала важка зміна на СТО, і дуже не хотілося виглядати перед клієнтами як єнот, якого збила вантажівка.
— Добраніч, — сказав я глухо.
— Добраніч...
Через хвилин двадцять я теж лежав у ліжку у своїй кімнаті. Нею була вітальня. Та сама кімната, де ще буквально зранку лунав дитячий плач, а потім, заливистий сміх. Затиснувши очі, я вслухався в тишу. Вона здавлювала скроні. З важкими думками про рожеву ковдру й крихітні пальчики мої повіки нарешті обважніли, і я повільно провалився в сон.
Ранок був звичайний. Такий, як і всі попередні. Підйом о 6:30 під гидкий писк будильника. Кава. Сніданок. Але все ж він був абсолютно інший. Він був із гірким присмаком порожнечі.
І, судячи з вигляду Саші, у нього всередині коїлося те саме. Під очима були темні, майже фіолетові синяки, схоже, він за цю ніч не зімкнув очей ані на хвилину.
Коли гаряча кава вже парувала на столі, бутерброди з шинкою були готові, і ми розсілися на кухні, я поглянув на нього. Саша був не тут. Він дивився крізь стіну, в якийсь свій власний персональний пекло-всесвіт. Як, зрештою, і я.
У повітрі висіла та сама тиша, що й учора, тільки тепер вона стала ще токсичнішою. Жоден із нас не доторкнувся до їжі.
— Слухай, — почав я невпевнено, розрізаючи цю тишу голосом, який здався мені чужим.
Він повільно підняв очі. У них не було звичного бешкетного вогнику, лише якась дитяча надія та безмежна втома.
— Я тут подумав... — я зупинився, ковтнув слину і подивився прямо на нього. — Нам треба її забрати…
Саша застиг із ложкою в руці. На секунду мені здалося, що він навіть дихати перестав. А потім із його грудей вирвався такий видих, ніби з нього тільки-но зняли бетонну плиту.
— Бляха, Макс... — прошепотів він, і його губи дрібно затремтіли. — Я думав, я один тут з'їжджаю з глузду. Я цілу ніч не спав! Мені ця її рожева ковдра перед очима стоїть і це бісове «агу»!
— Мені теж, Сань. Мені теж…