В кімнаті повисла тиша. Ми двоє прекрасно розуміли, що це єдиний варіант. Настя спокійно спала, так наче це не її доля зараз вирішувалась!
— А її приймуть? — ковтнувши слину, запитав Саша.
— Я не знаю, — чесно відповів я. — Треба погуглити, що для цього потрібно.
Саша взяв телефон і почав там щось шукати. З кожним прочитаним реченням його обличчя ставало все похмурішим, а брови повзли догори. Врешті-решт він відклав телефон і поглянув на мене з приреченим виразом обличчя.
— Не вийде, — підсумував він. — Там така процедура, що чорт ногу зламає. Якщо ми просто притягнемо її в дитячий будинок, нас звідти за шкірку викинуть! Дитячі будинки з вулиці дітей взагалі не приймають. Треба рішення опіки, направлення, купу паперів...
— А якщо через поліцію? — уточнив я.
— А через поліцію, ще гірше! Вони одразу відкривають кримінальну справу за залишення дитини в небезпеці. Першими, кого закриють на допит як головних підозрюваних, це нас! Питатимуть, чия дитина, де мати, чому чекали пів дня і чому на записці написано, що вона чиясь із нас. Нас промурижать по допитах так, що ми й самі повіримо, що ми її звідкись украли!
Я слухав його уважно. Дитячий будинок відпадав. Варіант залишити малу тут — теж. Потрібно було думати ще.
— Макс, ми в сраці, — пронив Саша, схопившись за голову.
— Заспокойся. Давай думати тверезо.
— Слухай, — почав він, притишивши голос. — А якщо це дійсно когось із нас дитина?
Я поглянув на нього максимально скептичним поглядом.
— А чого імені не вказано?! Таке враження, що це загальна записка для того, щоб підкинути малу під перші-ліпші двері, а далі, як уже буде! Не відволікайся. Думай!
— Господи, якщо Ти мене чуєш, — промямлив Саша, зводячи очі до стелі й складаючи руки в молитовному жесті, — я обіцяю далі жити чесно і по заповідях, але не треба мене так випробовувати!
— Воно! Придумав! — вигукнув я на всю кімнату, аж Настя уві сні дригнула ніжкою. — Сань, дякую, ти геній!
Саша здивовано дивився на мене з виразом «ти шо, остаточно з'їхав глузду?», нічого не розуміючи.
— Що придумав?!
— Церква! — випалив я, ляснувши себе по стегну. — Я нещодавно бачив сюжет по «тєліку» про монастир тут у нас. Вони не ставитимуть зайвих запитань, не викликатимуть наряд із автоматами й наручниками на першій хвилині! Ми просто відвеземо Настю туди, пояснимо монашкам ситуацію, що знайшли дитину без документів, і залишимо її в теплі під наглядом. А вони вже самі через свої служби все оформлять.
Саша замигав повіками, перетравлюючи мій «геніальний» план.
— Слухай... а в цьому є логіка, — повільно мовив він, витираючи піт з чола. — У церкві нас точно не катуватимуть допитами. Веземо малу, поки вона сопить, чи шо?
Я поглянув на Настю. Їй явно снилося щось гарне та невагоме: якісь кольорові єдинороги чи щось у цьому плані, бо її крихітні губки розпливлися в солодкій посмішці. Вона навіть кумедно причмокнула уві сні.
— Так, — важко відповів я.
За наступні десять хвилин ми погуглили адресу найближчого жіночого монастиря, швидко пробіглися очима по відгуках та остаточно переконалися у своєму рішенні. Іншого виходу просто не існувало.
Обережно, намагаючись навіть не дихати в її бік, поклали малу назад в автолюльку. Взяли важкий пакет із памперсами та сумішшю, який я щойно приніс із аптеки, і покрокували на вулицю до мого старого, перевіреного часом «Жигуля».
Я сів за кермо, а Саша з Настею в автолюльці вмостився на задньому сидінні.
— Готовий? — тихо запитав я через дзеркало заднього огляду.
— Їдь вже, — пробурчав Саша, нервово поправляючи краєчок рожевої ковдри, якою була вкрита мала.
Я повернув ключ у замку запалювання. Двигун старенької машини звично загарчав, глухо віддаючи вібрацією по всьому салону.
Наш вибір впав на Свято-Феодосіївський жіночий ставропігійний монастир. Їхати від наших Позняків до нього було десь пів години. За весь цей час ніхто з нас не промовив жодного слова. У салоні висіла така мовчанка, що чути було лише, як рипить старий пластик на панелі та як глухо гуде двигун мого «Жигуля». Лише Настя декілька разів кумедно «агукнула», зворушливо дригнувши ніжками під ковдрою.
(Не роби так більше, «гімнючка» мала! І так важко на душі)
Мій «Жигуль» зупинився біля високої кам'яної брами монастиря. З території якраз виходили поодинокі люди, схоже, там щойно закінчилася ранкова служба.
— Пішли, — скомандував я, хоча сам відчував, як ноги стають ватяними.
Саша виліз із заднього сидіння, обережно тримаючи автолюльку обома руками, ніби це був кришталевий вазон. Я взяв аптечний пакет із залишками памперсів та суміші, і ми не надто впевненим кроком направилися всередину, на доглянуте монастирське подвір'я.
Назустріч нам із-за невеликої каплички вийшла черниця вже більш поважного віку, у темному вбранні, із глибокими, проникливими очима та спокійним, вимогливим виразом обличчя.
— Слава Ісусу Христу, сини мої, — лагідно проговорила вона, зупинившись за два кроки від нас і склавши руки на грудях.