Я кинув пакет на підлогу, розірвав упаковку підгузників і витягнув один. Усе це відбувалося під благально-жалісливий погляд Саші та потужний, ультразвуковий плач Насті.
— Чого вона реве?! — спробував перекричати малу Саша, затуляючи вуха.
— А я звідки знаю?! — стиснув я плечима, намагаючись розібратися, де в цього підгузника перед, а де зад. — Може, їсти хоче, може, мокрий памперс тисне, а може, просто морда твоя не сподобалася!
— Міняй уже давай! — буркнув Саша, задкуючи на крок.
Я повільно підняв на нього очі.
— Я?!
— А хто?! Я чи що?!
— Я цими руками мотори перебираю і розпредвали ношу! — виставив я свої мозолясті долоні. — Мені не можна таке тендітне в них брати, я ж їй щось зламати можу!
— А я типу ні?! Мені теж не можна! Та я й не вмію взагалі!
— В інтернеті подивись! Ютуб відкрий, «як поміняти памперс за п'ять хвилин»!
— А ти малу заспокой!
— Як?!
— Не знаю, але якщо вона продовжить так волати, то тут зараз не те що баба Надя, тут весь під'їзд із поліцією та ЖЕКом збереться!
Я подивився на Настю. Вона була вже геть червона від крику й сліз. І, судячи з виразу її мікроскопічного обличчя, явно не збиралася робити перерву бодай на хвилину. Варіантів не було. Я видихнув, підійшов до люльки і дуже обережно, своїми мозолястими «ведмежими лапами», взяв її під пашки й притулив до своїх грудей.
— Тихо, тихо, тихо... — почав я говорити до неї не голосно, майже пошепки.
Неочікувано Настя затихла. Не знаю, що на неї так миттєво подіяло: чи мій басовитий голос, чи зміна положення, а може, вона просто відчула тепло мого тіла через футболку. Але сирена раптово перервалася. Вона лише кумедно кліпнула довгими війками, мокро витерла ніс об моє плече й вилупилася на мене своїми великими очима.
— Ось так... Молодець. Тихо, тихо, тихо... — розплився я в дурнуватій посмішці.
Але ця ідилія тривала дуже недовго. Настя, вдосталь надивившись на «страшного нового дядька» з похмільним виразом обличчя, знову кумедно зморщила носик і видала чергову порцію потужної авіаційної сирени прямо мені в вухо!
— Тихо, тихо, тихо... — знову повторив я, свято сподіваючись, що цей чарівний заклинальний маневр спрацює ще раз.
Хрін там. Мала і не думала мовчати. Вона заходила на новий колоритний віраж, наче реактивний винищувач, який виходить на бойову позицію.
Я зітхнув і поглянув на Сашу. Той листав щось на екрані телефона, рухаючи пальцем.
— Чувак, — процідив я крізь зуби, намагаючись тримати Настю трохи від себе. — Ти в курсі, що в мене немає нежиті?
Саша відірвався від екрана й витріщився на мене з щирим здивуванням.
— А нафіга мені ця інформація зараз?! — скипів він. — Я тут інструкцію шукаю!
— Та того, що в мене прямо під носом мала, а аромат від неї зараз витає явно не від Коко Шанель! — гаркнув я, скрививши фізіономію від густого спец-амбре. — Шукай швидше, бо я зараз знепритомнію прямо разом із цією рожевою ковдрою!
— Та знайшов уже! — вигукнув Саша, тицяючи телефоном мені майже в носа. — Коротше, пиши схему: кладемо її на спину, відстібаємо старий памперс, витираємо серветками, підстеляємо новий і застібаємо липучки. Все просто!
— «Все просто»?! — перепитав я з сумнівом у голосі. — Сань, ти так само про капіталку мотора на Audi казав, а потім ми три дні зайві деталі по всій СТО шукали!
— Порівняв мотор з дупою! — випалив Саша. — Давай клади її на диван, я буду робити.
Я з максимальною обережністю, наче тримав у руках кришталеву вазу XV століття, опустив Настю на розкладений диван. Мала продовжувала заливатися плачем, дригаючи маленькими ніжками у рожевих повзунках, поки ми з Сашею нависли над нею, як два хірурги перед найскладнішою операцією в історії медицини...
Саша з горем пополам обережно стягнув рожеві повзунки, відліпив застібки й розстібнув підгузник...
— Господи Ісусе... — видавив він із себе, відсахнувшись назад і затуливши ніс рукавом. — Макс, це ти їй туди наклав, чи шо?! Тут кілограмів десять, не менше! Як у таку малу взагалі стільки вмістилося?!
— Давай швидше, гуморист сраний! — гаркнув я на нього, брезгливо примружившись. — Я й так дихаю через раз, ще хвилина, і я ляжу поруч із нею!
— Типу я тут кайфую! — відрубав він, висмикуючи з пачки одразу десяток вологих серветок.
Після кількох хвилин абсолютно невмілих маніпуляцій, купи зіпсованих серветок і взаємних матюків, старий підгузник упевнено пішов на підлогу. Ми застебнули нові липучки, натягнули назад повзунки і нарешті видихнули.
Це Насті явно сподобалося. Бо з появою на її тілі сухого та чистого підгузника, крихітна «сирена» раптово згасла. Настя затихла, солодко потягнулася на дивані, витерла ручкою оченята й просто вставилася на нас двох із щирим, дитячим зацікавленням.
— Єсть! — витер піт із чола Саша, наче щойно закрив найважчий наряд на СТО. — Ми це зробили, чувак! Ми генії!