Розділ 2

А сталося все десь з годину або півтори тому...

Відчувши дотик холодного вістря до горла, я відкрив очі і ривком зіскочив з тахти. Ну, або спершу підхопився, а вже потім відкрив... Витер спітніле чоло і тремтячою рукою намацав на тумбочці люльку і кисет з тютюном. Курити не хотілося зовсім, але звичні рухи відволікають, заспокоюють.

Відкинута ковдра сповзла на підлогу, і чергова подружка, що залишилася у мене на цю ніч, невдоволено заворушилася, коли прохолодне повітря з кондиціонера обвіяло оголене тіло. Вельми, до речі, симпатичне... якщо особливо не прискіпуватися. Так що ніч була бурхлива і солодка. Ось тільки не допомогло. Зрештою, як і всі попередні рази. Де і з ким би не засинав — результат незмінний.

Моторошний сон з'явився знову, незважаючи на загальне стомлення організму, дві таблетки снодійного і англійський «нічний ковпак». Та не європейські двадцять грам, а повний стакан.

Взагалі-то, я байдужий до спиртного, так що в діло пішла пляшка коньяку, почата ще на Новий рік, коли батьки вибралися в місто, провідати єдине чадо. Але, чесне слово, не залишилося вже ніяких сил терпіти маячню, що вперто переслідує мене щоночі останні два тижні.

Ближче до ранку лунає тупіт коней, скрип сідла, чується чужа гортанним мова і... я прокидаюся від дотику до шиї крижаного вістря шаблі. Відчуття настільки реальне, що в перші дні я довго обмацував себе, в пошуках кривавої рани.

Хоч психіатричну бригаду викликай або «блакитних ангелів», які заглиблених у себе пацієнтів із запою виводять і від «білки» лікують. Тільки ж не повірять лікарі, симулянтом вважатимуть. Вирішать, що я винайшов ще один спосіб, як відкосити від армії.

Допустимо, як і більшість однолітків, до лав збройних сил я особливо не рвуся, це факт. Але ж не через «дурку» з теми зістрибувати. Якщо на облік у диспансер поставлять або, не дай Бог, реально почнуть лікувати — все, майбутнє пропало. З тавром «псих» престижної роботи не бачити навіть у рідній державі. А про розвинуті країни взагалі забути можна. Та й в особистому житті запаришся всім і кожному доводити, що нормальний, а не альтернативно обдарований... Особливо, коли вже і сам в наявності здорового глузду починаєш сумніватися.

Я підняв з підлоги ковдру і прикрив нею дівчину, що згорнулась калачиком, захищаючись від прохолоди, але так і не прокинулась. Нехай поспить. Не її провина, що «заколисування» не спрацювало. Старалася, як могла. Треба буде вранці якось тактовно запитати її ім'я і продовжити знайомство... Особливо, якщо вона ще й сніданок зуміє приготувати, а не тільки кавовий порошок в окропі розбовтати.

Обережно ступаючи, я вийшов на балкон. Відсунув убік засклену раму і вдихнув нічного повітря. Цього року торфовища ще не загорілися, то ж можна було дихати не тільки через кондиціонер…

Вперше морока з нічними кошмарами виникла приблизно на початку травня... Відразу після свят. В ту пору, коли життєрадісний весняний семестр хоч і неквапливо, але невідворотно скочується у вир заліків та іспитів.

Саме тоді батьками-аксакалами нашої Альма-матер було прийнято доленосне рішення. До ювілею Петра Гнатовича, що останні чверть століття беззмінно працював ректором університету і був великим цінителем творчості Миколи Васильовича Гоголя, зробити йому дарунок. А саме  — здійснити постановку вистави за мотивами повісті «Тарас Бульба».

А оскільки бюджетом навчального закладу ніякі, хоч тричі ювілейні, заходи не передбачені, — виставу було вирішено здійснити власними силами. Або, як пожартував декан факультету органічної хімії: «Якщо немає грошей на артистів, треба знайти Тараса Бульбу, а також усіх інших козаків і ляхів поміж студентів чи аспірантів».

Вчена рада добродушно посміялася і призначила жартівника відповідальним за підготовку і проведення святкового заходу.

Колишній майстер спорту з важкої атлетики труднощів не злякався і з ентузіазмом приступив до організації урочистостей — в той же день переклавши всі турботи на плечі зама. Призначивши її не тільки режисером вистави, а й продюсером. З усіма правами і обов'язками. Мовляв: «Владлено Олександрівно, ви завжди мене запевняли, що наші студенти шалено талановиті, а перманентні «хвости» — випадковість і збіг обставин. Тепер маєте шанс це довести на ділі».

Фортуна крутнула колесо, зорі зійшлися і ювілей ректора, а також два реально назріваючих «хвоста» по суміжних предметах привели мене в склад акторської трупи. А високий зріст і міцна статура — висунули на головну роль.

Розсудивши, що зарахована автоматом сесія і хороші відносини з деканатом студенту четвертого курсу не завадять, я не став відмовлятися, посилаючись на сором’язливість, клишоногість або сколіоз, а подякував Владлені Олександрівні за виявлену довіру і почав старанно вживатися в образ козацького полковника — Тараса Бульби.

А без чого неможливо уявити козака, окрім коня і шаблі? Вірно... Тож, я теж почав з люльки...

Той, хто вважає, що це легка справа — профан, невіглас і просто дурень. Куріння люльки і сигарет відрізняються так само, як справжня чайна церемонія і додавання окропу до вчорашньої заварки.

Повірте на слово — це ціла наука! Я б навіть сказав — філософія... Для люльки необхідно не тільки бажання подиміти, але і всі інші частини вдалого рандеву — місце, час і настрій. Вона вимагає від курця уваги і поваги. Майже як дівчина... Бо так само примхлива. Здатна і задоволення принести, і перетворити близькість на суцільне нервування.