Літній дощ

Розділ 51

Дощ, який швидко й рясно почався, так само швидко й припинився. Із дверей старої сільської церкви вийшли троє: батюшка в чорній рясі та дві жінки в барвистих хустках. Усі троє підійшли до своїх велосипедів.

— Ну що ж, до неділі, дівчата! — посміхнувся священник.

— Отче Мирославе, я вже не дівчина, а жінка — як сорок років! А Зіні — як тридцять! — хихикнула старша.

— Ой, хто ж таки секрети розповідає чоловікам... — зауважив батюшка.

Жінки стиха засміялися й провели поглядом отця Мирослава, який спритно натиснув на педалі й першим вирулив додому.

— Гарний у нас батюшка...

— Та тобі, Зіно, усі гарні, якщо тебе хвалять! — відказала бабуся Наташа, сідаючи на свого велосипеда.

У цей момент Зінаїда раптом примружилася й угледіла декого попереду:

— Ой, Наташко, а то не твої йдуть із поля? Ще й за ручку тримаються...

— Мої, — м'яко усміхнулася сивоволоса жінка.

— Ой, як же швидко чужі діти ростуть! Ех, ладно, до завтра! — Зіна рушила вперед, розсікаючи колесами калюжі.

— Не тільки чужі, а й свої швидко ростуть... — підсумувала стара жінка й покрутила педалі в бік двох підлітків.

Наблизившись, вона лукаво спитала:

— І що ви оце під дощем робили, а?

Руки підлітків миттєво розчепилися й сховалися за спини.

— Доброго ранку, бабусю...

— Доброго ранку, бабо Наташо! — щоки обох палали червоним, а одяг був промоклим до нитки.

— Ану давайте скоріш додому, щоб не захворіли! — Аліса вирішила знайти в дорослої підтримку, хоч і було страшно, та ще страшніше, поїхати із села сьогодні.

— Бабусю, там мої батьки приїхали...

— Ого, неочікувано. І що кажуть?

— Сказали, що я поїду з ними вже увечері... — Аліса підняла погляд своїх сірих очей і впевнено промовила: — А я не хочу! Я хочу залишитися тут на все літо. І мене не лякають репетитори, яких вони знайшли я можу займатися з ними й через інтернет нікуди не їхавши. 

Бабуся поглянула спочатку на онуку, яка зніяковіло опустила очі й перебирала пальці, а потім на Сергія. Погляд хлопця, з яким той дивився на Алісу, говорив старшій жінці більше за будь-які слова.

— Тоді як не хочеш, то й не поїдеш, — спокійно підсумувала бабуся.

Підлітки вмить щасливо підняли свої погляди на сивоволосу:

— Правда?! — на одному подисі обоє перепитали. На їхню таку бурну реакцію бабуся хохотнула та із щирою посмішкою промовила:

— А навіщо їхати туди, куди не лежить твоє серце? — враз Аліса занервувала:

— А як же куплені квитки?

— Як купили, так і повернуть гроші. Добре, я поїхала, а ви бігом додому, бо ще захворієте, не дай Боже!

Вона могла б повезти онуку на багажнику, але навіщо заважати? Щасливо посміхнувшись, баба Наташа поспішила далі, давати черговий урок своєму синові й невістці про те, як важливо чути підлітків.

Підійшовши до паркану, Аліса нарешті наважилася заговорити:

— Мені телефон повернули... Не можеш дати свій номер?

Розчервонівшись так, що не могла дивитися йому в очі, дівчина простягнула свій смартфон. Сергій узяв його, набрав свій номер і пустив гудок. Тільки-но він повернув гаджет і хотів щось сказати, як із хати на ґанок вийшов Любомир.

— О! Ви чого це мокрі тут стоїте, та ще й коней тримаєте?

— Доброго дня, дядьку Любомире... — Сергій зробив крок уперед. — Я хотів би вибачитися.

— За що? — здивовано чоловік підійшов та потиснув хлопцеві руку на знак вітання.

— За той день, коли нагрубив вам, коли ви пропонували допомогу...

— А-а! Та я вже й забув! Краще ось... — Любомир підійшов до машини, відчинив задні двері й витягнув новенький скейт: — Тримай! Купив найкращий, який був у магазині. Сподіваюся, угадав?

— Дякую... чи він гарний, зможу зрозуміти, коли використаю, а це, напевно, зможу не скоро зробити.

— А що з коліном? — здивувався чоловік.

— Він упав, коли мені допомагав! — швидко вклинилася Аліса.

— Щось я раніше не помічав за тобою, доню, щоб ти в мене була такою непосидючою... Ну, ходімте до хати, зігріємося!

— Ні, я піду поведу коней. Їх треба ще обтерти...

— Та нічого з ними не станеться, літо надворі, просохнуть!

— Я так не можу, дядьку Любомире. Дякую за подарунок, але я пішов.

Аліса зайшла до хати, де вже накривали на стіл. Вона не спішила йти в середину так, як ще не знала, чи встигла бабуся обговорити її бажання залишитися.

— Доню, сідай! — ніжно посміхнулася мати. — Не хвилюйся, ми вже про все поговорили. Бабуся нам сказала, що ти не дуже хочеш їхати. Могла б і сама сказати, що не хочеш — ми б вислухали. Я вже й квитки назад здала... Звісно, грошей трохи втратили, ганяючи ті квитки туди-сюди, але головне, щоб ти була щаслива! І до речі... ми з татом вирішили теж посидіти трохи в селі. Згадаємо молодість! До клубу сходжу, де вперше зустрілися я із твоїм батьком, на ставок... Правда, коханий?

— І справді гарна ідея. Да-а-авно я не був у рідних краях, все робота, проблеми... — посміхнувся Любомир. Тут Алісі стало цікаво почути деталь, на яку раніше не звертала увагу, поки не почала жити в селі.

— Мам, а ти ж із сусіднього села! Як так вийшло, що ти в місцевий клуб поїхала?

— Так вийшло... — хитро примружилася мати на чоловіка.

Любомир лише зніяковів і почухав потилицю:

— Так, давайте відсвяткуємо нарешті наше правильне рішення!

Поки дорослі розмовляли, згадуючи минуле й обговорюючи теперішнє, Аліса непомітно вискочила на ґанок. На вулиці знову накрапав теплий цього разу тихий дощ.

Дівчина дістала телефон і вирішила написати Сергію. Багато разів стирала, переписувала фрази, добирала слова... І врешті-решт відправила коротке повідомлення.

Спершись об двері, вона стала чекати на відповідь із мрійливою, щасливою посмішкою на вустах.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше