Дощ, який швидко й рясно почався, так само швидко й припинився. Із дверей старої сільської церкви вийшли троє: батюшка в чорній рясі та дві жінки в барвистих хустках. Усі троє підійшли до своїх велосипедів.
— Ну що ж, до неділі, дівчата! — посміхнувся священник.
— Отче Мирославе, я вже не дівчина, а жінка — як сорок років! А Зіні — як тридцять! — хихикнула старша.
— Ой, хто ж таки секрети розповідає чоловікам... — зауважив батюшка.
Жінки стиха засміялися й провели поглядом отця Мирослава, який спритно натиснув на педалі й першим вирулив додому.
— Гарний у нас батюшка...
— Та тобі, Зіно, усі гарні, якщо тебе хвалять! — відказала бабуся Наташа, сідаючи на свого велосипеда.
У цей момент Зінаїда раптом примружилася й угледіла декого попереду:
— Ой, Наташко, а то не твої йдуть із поля? Ще й за ручку тримаються...
— Мої, — м'яко усміхнулася сивоволоса жінка.
— Ой, як же швидко чужі діти ростуть! Ех, ладно, до завтра! — Зіна рушила вперед, розсікаючи колесами калюжі.
— Не тільки чужі, а й свої швидко ростуть... — підсумувала стара жінка й покрутила педалі в бік двох підлітків.
Наблизившись, вона лукаво спитала:
— І що ви оце під дощем робили, а?
Руки підлітків миттєво розчепилися й сховалися за спини.
— Доброго ранку, бабусю...
— Доброго ранку, бабо Наташо! — щоки обох палали червоним, а одяг був промоклим до нитки.
— Ану давайте скоріш додому, щоб не захворіли! — Аліса вирішила знайти в дорослої підтримку, хоч і було страшно, та ще страшніше, поїхати із села сьогодні.
— Бабусю, там мої батьки приїхали...
— Ого, неочікувано. І що кажуть?
— Сказали, що я поїду з ними вже увечері... — Аліса підняла погляд своїх сірих очей і впевнено промовила: — А я не хочу! Я хочу залишитися тут на все літо. І мене не лякають репетитори, яких вони знайшли я можу займатися з ними й через інтернет нікуди не їхавши.
Бабуся поглянула спочатку на онуку, яка зніяковіло опустила очі й перебирала пальці, а потім на Сергія. Погляд хлопця, з яким той дивився на Алісу, говорив старшій жінці більше за будь-які слова.
— Тоді як не хочеш, то й не поїдеш, — спокійно підсумувала бабуся.
Підлітки вмить щасливо підняли свої погляди на сивоволосу:
— Правда?! — на одному подисі обоє перепитали. На їхню таку бурну реакцію бабуся хохотнула та із щирою посмішкою промовила:
— А навіщо їхати туди, куди не лежить твоє серце? — враз Аліса занервувала:
— А як же куплені квитки?
— Як купили, так і повернуть гроші. Добре, я поїхала, а ви бігом додому, бо ще захворієте, не дай Боже!
Вона могла б повезти онуку на багажнику, але навіщо заважати? Щасливо посміхнувшись, баба Наташа поспішила далі, давати черговий урок своєму синові й невістці про те, як важливо чути підлітків.
Підійшовши до паркану, Аліса нарешті наважилася заговорити:
— Мені телефон повернули... Не можеш дати свій номер?
Розчервонівшись так, що не могла дивитися йому в очі, дівчина простягнула свій смартфон. Сергій узяв його, набрав свій номер і пустив гудок. Тільки-но він повернув гаджет і хотів щось сказати, як із хати на ґанок вийшов Любомир.
— О! Ви чого це мокрі тут стоїте, та ще й коней тримаєте?
— Доброго дня, дядьку Любомире... — Сергій зробив крок уперед. — Я хотів би вибачитися.
— За що? — здивовано чоловік підійшов та потиснув хлопцеві руку на знак вітання.
— За той день, коли нагрубив вам, коли ви пропонували допомогу...
— А-а! Та я вже й забув! Краще ось... — Любомир підійшов до машини, відчинив задні двері й витягнув новенький скейт: — Тримай! Купив найкращий, який був у магазині. Сподіваюся, угадав?
— Дякую... чи він гарний, зможу зрозуміти, коли використаю, а це, напевно, зможу не скоро зробити.
— А що з коліном? — здивувався чоловік.
— Він упав, коли мені допомагав! — швидко вклинилася Аліса.
— Щось я раніше не помічав за тобою, доню, щоб ти в мене була такою непосидючою... Ну, ходімте до хати, зігріємося!
— Ні, я піду поведу коней. Їх треба ще обтерти...
— Та нічого з ними не станеться, літо надворі, просохнуть!
— Я так не можу, дядьку Любомире. Дякую за подарунок, але я пішов.
Аліса зайшла до хати, де вже накривали на стіл. Вона не спішила йти в середину так, як ще не знала, чи встигла бабуся обговорити її бажання залишитися.
— Доню, сідай! — ніжно посміхнулася мати. — Не хвилюйся, ми вже про все поговорили. Бабуся нам сказала, що ти не дуже хочеш їхати. Могла б і сама сказати, що не хочеш — ми б вислухали. Я вже й квитки назад здала... Звісно, грошей трохи втратили, ганяючи ті квитки туди-сюди, але головне, щоб ти була щаслива! І до речі... ми з татом вирішили теж посидіти трохи в селі. Згадаємо молодість! До клубу сходжу, де вперше зустрілися я із твоїм батьком, на ставок... Правда, коханий?
— І справді гарна ідея. Да-а-авно я не був у рідних краях, все робота, проблеми... — посміхнувся Любомир. Тут Алісі стало цікаво почути деталь, на яку раніше не звертала увагу, поки не почала жити в селі.
— Мам, а ти ж із сусіднього села! Як так вийшло, що ти в місцевий клуб поїхала?
— Так вийшло... — хитро примружилася мати на чоловіка.
Любомир лише зніяковів і почухав потилицю:
— Так, давайте відсвяткуємо нарешті наше правильне рішення!
Поки дорослі розмовляли, згадуючи минуле й обговорюючи теперішнє, Аліса непомітно вискочила на ґанок. На вулиці знову накрапав теплий цього разу тихий дощ.
Дівчина дістала телефон і вирішила написати Сергію. Багато разів стирала, переписувала фрази, добирала слова... І врешті-решт відправила коротке повідомлення.
Спершись об двері, вона стала чекати на відповідь із мрійливою, щасливою посмішкою на вустах.
Відредаговано: 19.11.2026