Літній дощ

Розділ 50

Аліса розплющила очі від надривистого співу півня під вікном. Вона спробувала піднятися, але тіло знову відгукнулося пекучим болем у всіх м'язах. Тепер дівчина вже знала, що робити зробила легку розминку, як її вчора навчила Леся, і вийшла з кімнати, аби сказати бабусі, що прокинулася.

Проте на кухні її чекала лише коротка записка: «Пішла до церкви».

— От і добре, — стиха мовила дівчина. — Піду зараз до Сергія і нарешті все йому скажу...

Поснідавши, Аліса вже зачиняла хату, коли у двір несподівано зайшла її мати.

— Люба донечко! — щасливо промовила вона, розставляючи руки в обійми. — Як давно я тебе не бачила!

Слідом за нею у хвіртку зайшов і батько, тримаючи в руках важкі пакунки.

— А... ви чого це приїхали? — розгубиленно сказала Аліса в обіймах матері.

— Щось ти не сильно рада нас бачити, — зжартував Любомир, розвантажуючи руки на ґанку.

— Я рада! Просто... шокована.

— Ми весь цей час думали, Алісо... — м'яко заговорила мати відпускаючи доню із обіймів. — Думали про те, що ми натворили і яких помилок як батьки допустилися. І ось до чого дійшли: наші вибачення будуть у вигляді родинної подорожі за кордон. Ми знайшли чудовий тур для нас трьох!

— А як же... моє покарання?

— Ми зрозуміли, що в твоїх оцінках винна не лише ти, а й ми, — похитав головою батько. — Ми з мамою останні два роки тільки й робили, що працювали. Бачилися з тобою рідко, майже не приділяли тобі часу. Ваші з мамою постійні непорозуміння й проблеми з навчанням — це наслідок і нашої помилки. Тому ми відпочинемо разом, а після повернення ти спокійно займатимешся з репетиторами до кінця літа. Підтягнеш знання, і ми будемо спокійні за твій дев’ятий клас. Ось, тримай телефон.
Аліса взяла гаджет, який ще зовсім недавно майже не випускала з рук. Поки батьки виймали речі з машини, вона розблокувала телефон, що тепер здавався їй майже чужим. Увімкнула інтернет. Висвітило лише два повідомлення. За весь час її відсутності лише два рази написали їй. І обидва повідомлення були від дівчини, яку вона вважала своєю найкращою подругою.
"Агов, ти пропустила просто відпадний вечір!"
До повідомлення було прикріплене фото, на якому вся компанія усміхалася в камеру. Хлопець, який колись начебто подобався Алісі, тепер здавався якимось незграбним і зовсім негарним. Друге повідомлення містило фото цуценяти породистого собаки й підпис:
"Не знаю, чому ти не відповідаєш, але дивися, кого мені подарували батьки. Я вже назвала цього ротвейлера Нікою. Правда, гарна?"
І все. Більше жодного повідомлення. Ані хвилювання. Ані запитань. Ані спроб дізнатися, що з нею сталося. Саме в цей момент поруч зупинилася мама, яка принесла ще одну сумку.
— А де бабуся? — роззираючись довкола.

— В церкві, — пробубніла Аліса, відірвавшись від екрану; в ній зараз змішалася велика купа емоцій, да й шок від раптового приїзду батьків нікуди не дівся.

— Ну нічого, думаю, вона встигне до вечора повернутися, бо ми вилітаємо вже сьогодні вночі...

Аліса слухала це, ніби під водою. Всередині все обірвалося. Вона зробила кілька непевних кроків назад від батьків до хвіртки. А потім різко розвернулася й стрімголов побігла вулицею в бік хати Мирона.

— Ей, Алісо! Куди ти знову тікаєш?! — гукнув услід батько.

— Може, побігла до бабусі, щоб попередити? — припустила мати.

— Слушна думка. Давай поки що все розвантажимо, а потім зберемо її речі, щоб не гаяти час.

Дівчина бігла так швидко, що від нестачі повітря легені горіли. Біля хати Параскевії вона спіткнулася й ледь не впала на землю, але дивом втрималася на ногах і, задихаючись, влетіла на подвір’я Сергія.

— При... віт, — через важкий віддих видавила з себе Аліса.

— Привіт... Що сталося?

— Де Сергій?!

— Пішов на пасовище за кіньми. Он яка хмара насувається, зараз як уперіщить дощ... А що...

Та дівчина вже не слухала, розвернулася й стрімголов побігла далі.

— Напевно, щось таки сталося... — розгублено мовила Леся.

Аліса бігла з усіх сил, від страху: кожної секунди її можуть забрати, увезти з цього села, і вона втратить єдиний шанс, якого більше ніколи не буде.

Перші важкі краплі впали на гарячий асфальт. За хвилини сила негоди лише зростала. Душне повітря наповнилося паром і запахом прибитого дощем пилу.

Коли вона вибігла на знайоме поле, вже крізь суцільну стіну зливи було важко щось розгледіти. Витираючи очі помітила силует мокрого блондина, який, злегка шкутильгаючи, вів двох коней. Аліса підбігла ближче й раптово завмерла. Усю її готову промову ніби змило дощем, щойно вона зустрілася з поглядом зелених очей.

— Чого ти під дощ вибігла?! — прокричав Сергій крізь шум зливи, витираючи своє мокре обличчя. З їх обох вже стікала вода струмками.

— Ти... — у горлі застрягли всі слова, які вона підбирала по дорозі.

— Що «ти»?

— Мої батьки приїхали... — випалила вона, на що наважилася.

Хлопець спочатку здивувався, а потім нахмурив брови й промовив:

— Ти прийшла попрощатися?

— Я прийшла... — вона поглянула йому просто в очі й, зробивши глибокий вдих, випалила: — Ти ж вчора сказав мені дещо, коли я обробляла рану, правда?

— До чого це зараз? — Сергій злегка погладив коня, який уткнувся мордою йому в плече. — Нам треба йти, дощ посилюється.

— То ти мене кохаєш?!

Хлопець завмер, обернувся до неї й тихо, але різко спитав:

— І що, якщо так?

— Так чи ні?!

— Це щось змінює? Ти ж їдеш до свого міста, то їдь собі! — він зробив крок, аби пройти повз неї, та Аліса щосили прокричала:

— Я КОХАЮ ТЕБЕ!

Так гучно, із заплющеними очима, з червоним лицем і під проливним дощем. Сергій не стримався й засміявся: щиро, без бажання образити. Дівчина відкрила очі й, насупившись, ображено мовила:

— Ти що, кепкував із мене так?

Він відразу облишив коней і підійшов впритул до неї. Обережно заправив пасмо мокрого волосся, яке прилипло до її лоба, і, посміхнувшись, притулився своїм чолом до її.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше