Літній дощ

Розділ 48

Він швидко вискочив на вулицю. Зараз Сергій не знав, як після всього дивитися Алісі в очі. Відчувши, що двері за спиною знову відчиняються, рушив уперед так, ніби тікав від власних слів, необережно випалених уголос.

Кроки були швидкими, хоча роздерте коліно нило від кожного руху. Він тікав від дівчини, яка засіла в його голові ще після першої зустрічі. Від тієї, що спочатку здавалася просто кумедною й цікавою новенькою, а потім непомітно оселилася в його серці. Тікав від шаленого пульсу, який оселився в його грудях.

Сергій зупинився лише тоді, коли побачив біля двору бабусі Наташі відчинений багажник автомобіля. Поруч метушився батько. Він діставав пакети, тримаючи в руках великий букет квітів.

— Тату?

— О, ти якраз вчасно! Допоможи все занести, — і передав більшість пакетів синові в руки.

— Ти повернувся... А де брати?

— Залишилися в місті. Усе розповім, тільки зайдемо до хати.

Саме в цей момент до них підійшла Аліса. Мирон перевів на неї погляд і тепло посміхнувся:

— А ти, я так розумію, донька Любомира? Дуже схожа на свою матір... Гарненька.

Дівчина, яка й без того ледве стримувала хвилювання, ще більше зашарілася. Дорослий чоловік весело хмикнув, дістав із багажника два останні пакунки й простягнув їх завмерлій дівчині.

— Ось, тримай легкі пакунки. І ходімо вже до хати.

З ношею в руках вони переступили поріг. У залі на дивані сиділа бабуся Наташа, яка саме читала казку маленькій Танечці.

— Ну що, будете мене зустрічати? — весело промовив Мирон.

Першою оговталася наймолодша донька.

— Тату! — радісно скрикнула вона й, зіскочивши з дивана, кинулася йому на шию.

Тримаючи пакети й водночас намагаючись обійняти дівчинку, Мирон зустрівся поглядом з літньою жінкою, яка мовчки чекала пояснень.

— Я вирішив усе із синами. А це — вам, — він простягнув їй букет квітів, терпляче чекаючи реакції.

Бабуся Наташа повільно підвелася.

— І що ж ти вирішив із ними?

— Вітю довелося пошукати, але коли знайшов — витягнув за вухо й поговорив, як із дорослим чоловіком. Потім призначив зустріч для всіх, і ми довго обговорювали все до дрібниць. Тепер Олег із Діаною та їхньою майбутньою дитиною житимуть у квартирі дівчини. Розпишуться тихо, без жодних гулянь.

— А що з Вітею?

— Був хмурим, але погодився з таким рішенням. Я планую час від часу навідуватися до них і перевіряти, чи все йде так, як домовилися.

— Це дуже гарна ідея... — нарешті м’яко посміхнулася бабуся Наташа.

Мирон почухав потилицю. Почувався незручно, наче хлопчисько, який чекає на прощення після покарання. Досі нили місця, куди припала «кропив’яна терапія» від баби Наташі. Але після розмови з власними синами він уперше чітко зрозумів: такого батька, яким був він сам, іноді й справді варто було виховувати палицею.

— То приймете мою подяку за вашу науку? — уже тихіше запитав він.

— Куди вже я дінуся, Мироне, — усміхнулася жінка, приймаючи оберемок троянд.

Пакети швидко розібрали й почали викладати продукти на стіл.

У цей момент у двері влетіла захекана Леся.

— О, а ти де була? — суворо звів брови батько.

Дівчина відразу знітилася, готова почути вирок, та її несподівано врятував Сергій:

— Вона ходила за моїм дорученням.

Леся щиро й вдячно посміхнулася. Як дитина, якій подарували омріяну цукерку. Вона була впевнена, що після того, як Сергій на неї накричав, він справді перестане її захищати і більше ніколи за неї не заступиться. Та виявилося, що попри її погані вчинки та власні різкі слова, він залишився її турботливим старшим братом.

Мирон задумливо потер щетину.

— А чого ж так пізно повернулася?

— Бо багато чого треба було зробити, і лише зараз з’явився час. Сам знаєш, нам було не до того… — уже відповіла Леся.

— Ну добре. Давайте вже до столу, бо я з дороги голодний як вовк!

Коли всі заворушилися, Леся підійшла до Сергія й тихо промовила з теплою усмішкою:

— Дякую, брате...

Переконавшись, що їх ніхто не слухає, вона схилилася ближче й прошепотіла:

— Я зробила так, що по селу вже пішли чутки, ніби бійку першим почав Паша. Сашко і Костя це підтвердили. Тепер у того рудого не залишилося жодного шансу обмовити мого улюбленого старшого братика.

Подивившись на здивованого Сергія, вона хихикнула й побігла до столу.

Хлопець іще не встиг осмислити почуте. Вперше за довгі роки хтось взяв на себе відповідальність і прикрив його. І зробила це його молодша сестра.

Саме в цю мить бабуся Наташа непомітно взяла його під лікоть.

— Я піду з Сергієм. Принесемо з льоху компоту до столу.

— Ага... — кинув Мирон, повністю зайнятий тим, що його найменша донька, яка вмостилася в нього на колінах, натхненно щебетала про всі домашні справи, виконані за час його відсутності.

Коли вони вийшли на вулицю, ніч уже огорнула село густою темрявою. Попри пізню годину, повітря було важким і душним.

— Завтра буде дощ, — коротко підсумувала жінка, зупиняючись і чекаючи, поки Сергій заговорить сам..

Хлопець довго дивився в її ясні блакитні очі, збираючись із думками.

— У клубі я побився з Пашею...

— Із тим рудим негідником, який тільки те й робить, що розносить плітки та тиняється без діла?

— Угу.

— А рани хто обробив? — раптом відповідь прозвучала від дверей.

— Я, — Аліса вийшла на ґанок.

— О, ще із тобою я хотіла поговорити, — бабуся суворо глянула на дівчину. — Чому збрехали, що Сергій піде з вами?

— Бо... думали, що нічого поганого не станеться... — пробурмотіла Аліса, опустивши очі.

Стара перевела погляд із винуватого обличчя дівчини на похилену голову хлопця, важко зітхнула, а потім тепло посміхнулася.

— Знаючи тебе, Сергійку, ти б просто так кулаками не махав. А ти, Алісо, сподіваюся, вже зрозуміла: брехати дорослим — справа невдячна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше