Літній дощ

Розділ 42

Вони вийшли за село й попрямували туди, де здалеку виднілися сірі силуети хрестів та чорні пам'ятники. Коли вони зайшли у відкриті ворота, то із дерев злетіли незадоволено каркаючи ворони. По спині Аліси пройшли неприємний холодний вітер, і вона вирішила заговорити, щоб відволіктися.

— Отже, із усього, що ми знаємо, у нього є могила, і ми не знаємо, де вона точно знаходиться. Думаєш, у нас вийде її знайти?

— Та хто знає... Ти ж хотіла переконатися: ось і йдемо.

Проходячи довгими рядами могил, Аліса із цікавістю читала імена й вдивлялася в обличчя на фотографіях. Вона йшла вслід за блондином. Раптом серед рядів вона помітила знайомі риси. Завмерши, дівчина звернула зі стежки, якою йшов Сергій. Хлопець швидко помітив її відсутність, і коли побачив, куди вона прямує, його крок сповільнився.

Аліса вдивлялася в портрет жінки, яка дуже щасливо посміхалася. Її фото було кольорове поміж її сусідів. І ось зелені очі й ця посмішка були дивовижно схожі на Сергієві. Не вірячи своїм здогадам, Аліса повернулася до хлопця, який мовчки підходив.

— Що ж... Я справді на неї схожий, — він відчинив маленьку хвіртку, підійшов ближче й вирвав два невеликих кущики, що самотньо пробилися з-під плитки. — Привіт, мамо. Вибач, рідко буваю... Усе часу бракує. — та, присівши на рівень із пам'ятником, замовк.

Аліса теж мовчала. Вона бачила, що душевна рана блондина нікуди не зникла від дня смерті його матері. Дівчина відчула провину за те, що необдумано прийшла сюди лише щоб задовольнити свій інтерес. Бачачи, з яким тихим сумом він дивиться на фото, Аліса тихо промовила:

— Вона була дуже гарна.

— І справді була...

Підвівшись, Сергій попрямував до старої частини цвинтаря, де росли велетенські дерева й усе заросло кущами та високою травою. Пробираючись крізь хащі, вони підходили то до простих металевих хрестів, намагаючись розібрати напівстерті літери й роки смерті, то до кам'яних плиток, які хоч і були рідкістю тут, та все-таки знаходилися. Але все було марно.

— Це неможливо... — нарешті здалася Аліса, коли минуло чимало часу. — Тут безліч пагорбів узагалі без розпізнавальних знаків. Якщо він сирота, то малоймовірно, що мав хоча б хрест.

— Згоден. Пішли вже, скоро обід, а ми все ходимо по цих чагарниках.

Вони тільки-но розвернулися, як Аліса краєм ока щось помітила. Щось велике й біле спурхнуло в небо.

— А у вас на цвинтарі можуть сидіти лебеді?

— Що за нісенітниці ти кажеш?

Проте Сергій тільки повернувся, щоб перепитати, до чого вона таке взагалі сказала, як побачив, що Аліса, мов заворожена, пішла туди, де щось угледіла. Блондин роздратовано протер своє лице, знаючи, що дівчина вже знову влізе кудись, не подумавши перед цим.

— Та досить тобі! Давай уже підемо додому, повернемо цей клаптик на місце, де взяли, й нарешті відпочинемо… — незадоволено бурчав, поки йшов вслід за нею.

Та раптом він занімів. У кущах, густо оповитих диким плющем, виднівся камінь дивної форми. Такої, що не було в жодного пам'ятника довкола. Височів наче стовп поміж дерев, із-під листя плюща виднілася сіра структура каменю. Аліса продерлася крізь хащі й зірвала стебла.

— Івась Григорович Сирота, — провела вона пальцями по вибитих літерах.

Сергій, не вірячи власним очам, допоміг обірвати решту гілля. На верхівці каменя була висічена форма пташиного крила, яке було на диво світло-сіре. Воно виділялося поміж усієї структури. Сергій, не повіривши, перепитав:

— Що за... — він поглянув на Алісу. — Ти це крило побачила?

Вона заперечно похитала головою:

— Ні... Але яка різниця? Головне, що ми його знайшли, — і дістала із кишені клаптик, провела рукою по вишивці та поглянула на пам'ятник, промовила: — Вона хоч і не віддала йому подарунок за життя, та точно оплатила цей пам'ятник, — на очі дівчини набігли сльози. — Знаєш, напевно, вона не боялася прийти й віддати... Вона просто не хотіла розлучатися з останнім, що їх пов'язувало.

Сергій важко ковтнув гіркий клубок у горлі. Аліса тим часом викопала руками невеличку ямку й поклала туди клаптик, вишитий чужими руками десятки років тому. Сльози самі собою почали затуманювати зір, а потім потекли по щоках. Якийсь дивний смуток заповнив душу і серце дівчини.

— Думаю, вони обоє сильно кохали одне одного й знали, що щастя їм не бачити. Та попри це кожен поклав життя на вівтар цього кохання. Тільки один пішов на фронт, щоб захистити її, а вона до кінця своїх днів була йому вірною...

— Думаю, вони обоє були просто дурнями, — тихо мовив Сергій, відвертаючись.

— Я не знаю, розумні вони чи ні, але знаю точно: ми зробили все правильно. Повернули цей клаптик справжньому господарю.

— Ти закінчила? Тоді ходімо, — хлопець більше не міг тут залишатися й прагнув якнайшвидше піти.

І вони залишили місце, де панували тільки спокій і пам'ять.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше