Розділ 15 Зрадник

Розділ 15

Зрадник

Ніч, як ніч, день, як день,

Стороною іде.

Ніч, як ніч, день, як день,

Ти - нічий, я - ніде.

(з пісні і. Білик "Ніч, як ніч".)

        Іван зупинив коня навпроти хатинки Баби Яги. Ой, здається, вона вдома. Зараз трапиться щось потойбічно скандальне. Хлопець уже приготувався до шторму, та натомість наштовхнувся на штиль. Дивно, але Бабця випромінювала спокій і блаженне почуття нірвани:

— Ну-с, Ванюшо, чим порадуєш стареньку? — облизуючись,  прорекла  вона, ласо зазираючи юнакові у вічі. — О, щось незвичайне приніс? Я права, косатику?

— Саме так. Ваша інтуїція вас не підвела. — з готовністю піддакнув Іван. — Можете скуштувати хоч зараз. Екзотичний фрукт з дерева пізнання. Проти цієї Душі райське яблуко здасться вам гнилою поганкою.

— Заінтригував,  лебедику. Розумію, реклама — рушій прогресу навіть у надсвітах.

— Саме так, Ваша Темність, саме так.

— Щось ти підозрілий якийсь, Івасику, дивись, як розшаркуватися почав. Наче принц перед Попелюшкою під час балу. Зазвичай тобі байдуже, що ти вполював. А тут... Я права?

— Ні. Не праві. Ви даремно мене підозрюєте. Я чесно відпрацював, і ось він — результат!

 — Чого вартий твій результат, я сама вирішу, соколику. Правда, Баюшо? — звернулася Яга до чорного здоровила. Той лише струснув довгою чорною шерстю, блимнув пронизливим оком і випустив пазурі.

— Ось бачиш, і Баюну щось не подобається твоя улесливість. Чого б це?                                                  — Та злюка ваше кудлате страховисько, от що! — парирував Іван.Він намагався бути спокійним. Хоч у грудях шкребло так, ніби туди потрапили кігті кажана, який не може вибратись із трилітрової скляної банки.

      «От вредна стара! Невже пронюхала про зговір з богинею Смерті? Ш-ш-ш! Краще не думай про це, Іване, ти забув, що Яга вміє читати думки? Ти мало не потрапив у майстерно розставлені тенета. Брешеш, так просто мене не візьмеш!» — подумки сказав сам до себе Ваня, паралельно,так само, подумки, наспівуючи приспів з дитячої пісеньки: «Любила бабонька  кота. Було їй щось приблизно, ста. Вона вставала ясним ранком і крапала валеріанки.» — Це збило бабцю з панталику:

— Чого розспівався, бісів іроде? Голодом мене заморив, та ще й співати надумав. Познущатися хочеш? — спокій Яги мов вітром здуло.

— А я що? Я — нічого. — почав прикидатися дурником Іван.

— Еге ж. Знаємо ми таких. Цілий місяць десь мотався, аж тут з’явився, не запилився. Давай уже сюди свою здобич! — з цими словами Баба Яга роззявила пащу і приготувалася ковтати.

— Е ні, спочатку друга мого відпусти. Вогняного Коника у стійло постав та нагодуй, а потім уже і сама обідати будеш. — поставив умову Іван. Стара потвора спересердя голосно клацнула залізними зубами і невдоволено мовила:

— Ну що за Ловець на мою голову! Ще вказувати сміє, що робити. Може, пізніше, Ваню? Га? Пожалій стару. Я ж така голодна, що сил немає встати, не те що до стайні дійти. Ще помру на півдорозі, хто відповідати буде? Не ти, часом? Давай пізніше.

— Ні, зараз. Така моя умова. — наполягав на своєму хлопець. — А ви  знаєте мою уперту натуру.

— Знаю, тому і прощаю. Вкотре. Але затям собі, що вічно так тривати не може. Скільки соломинці не витися… — бабця з неохотою повернулася обличчям до хатинки на курних ніжках:

— Заходь, Миколо.  Будь по вашому, переправлю тебе до дому. — Коли Коля зник у хатинці, Яга знову наказала хатинці повернутися до себе задом, а до лісу — передом. Потім зашепотіла щось незрозумілою мовою і клацнула пальцями:

— Ось і все. Давай відкуп, Ванюшо!

— І куди це ви мого друга відправили? — підозріло запитав хлопець.

— Як куди? На Кудикіну Гору. Звідти через Місячну Галявину на Василискове Поле. А там уже рукою подати у ваш світ. Правда… — Яга округлила очі і затулила вуста руками.

— Правда — що? — спіймавЯгу на слові Ваня.

— Правда, пароль треба знати. — видала секрет стара хитруля.

— А ви повідомили про це Миколі?

— Ні, звичайно. Ну хто тобі повірить після того усього, що ти тут набазікав? А так я підстрахувалась: і гостя притримаю і заразом твою вірність перевірю. Ти ж не проти, га, Ванюшо, чесний ти наш хлопчику? — Яга від’єднала залізну ногу і поставила поряд. — Щоб не заважала. — сама сіла на пеньок і знову роззявила чорний, наче провалля у безвість, рот. —Де там твоя жертва? — Яга помітила, що Іван вагається, тож ще раз поцікавилась:

— Щось не так?

 — Усе так, тільки… —  Ваня на мить зам’явся.

— Тільки що? — насупилася Яга.

— Після цього ви мене відпустите? Я маю на увазі назавжди. Ну, індульгенцію видасте, чи там вільну подаруєте, чи як це робиться у таких випадках. Адже ви мені обіцяли, пам’ятаєте?

— Ну, звісно, пам’ятаю. Наша домовленість залишилася у силі. А я своє слово тримати умію. Тільки до чого  такі перестороги? Невже ти щось від мене приховуєш? Якщо так, то говори відразу, бо потім пізно буде.

— Нічого я від вас не приховую. — запевнив Ваня.

— Якщо не приховуєш, то дай врешті відповідь: буду я сьогодні обідати, чи ні? — і Яга втретє роззявила ротяку, очікуючи на ситні наїдки.

       Іванові промовив спеціальне заклинання і душа Повітрулі вилетіла з нього. Переливаючись  їдко-зеленим кольором,  вона зависла у повітрі на відстані витягнутої руки. Сяйво, яке випромінювала маленька кулька, було напрочуд гарне, ніби якийсь багач розсипав коштовні смарагди. Навіть черепи отримали свою порцію сонячних зайчиків. Сподобалося  ім це, чи ні, невідомо, бо Мертві голови ділились враженнями на якійсь незрозумілій для Івана мові.

 — Чого закляк, як солдатик біля мавзолею Леніна? — хихикнула баба Яга. — Я ще довго чекатиму? — Ваня силою волі перемістив зелену субстанцію, спрямовуючи її прямісінько до рота кістлявої хазяйки. Ще півметра, ще десять сантиметрів, ще п’ять. Нарешті кулька зависла точно перед носом лісовички, зачепивши бородавку,  що негарно стирчала на довгому носі.