Розділ 14 Втеча

                                      Розділ 14.                                                                                                                                 Втеча

Життя – карантин у входу в Рай.

Карл Вебер

 — Оце маєш, мене ще Кінь не повчав! — ошелешено прошепотів Коля. — Здуріти можна! Якщо комусь розказати, не повірять, до дурки відправлять, і будуть праві. Хіба це справжня реальність? На вуха не натягнеш, не те що. І навіщо я слухав усю цю ахінею, навіщо взагалі ліз сюди, хто мене за руки тягнув? І Івана не врятую, і Душу власну занапащу. Будемо ми з Іваном як Дольче@Габана  красуватися на огидних Сороконіжках чи то пак тарганах,  замість того, щоб виконувати свою земну міссію. Пропадемо ні за цапову душу. Загубимося у нутрощах чужинських тіл, так і не діждавшись розкодування. Це у гіршому випадку. Якщо може бути щось гірше повного знищення. І де тільки той Кінь подівся? Самого мене покинув, напризволяще залишив. У цілковитій темряві, на жереб долі. Уявляю, як зараз з’явиться така собі величезна потворна гусінь і зжере мене. Прощавай тоді тато, мама, дід з бабою і взагалі усі люди. Дідуся жаль, він намене стільки сил витратив, часу не шкодував, а усе, щоб мене вилікувати. А я? Я не виправдав його сподівань.

 — Де ти, дідусю? — Микола у розпачі механічно поліз за пазуху і міцно стиснув у руці дідів оберег.

 — А я просто жалюгідний хробак, — продовжував жалітися невидимому візаві Коля. — Нікчемний слимак. Тут мені і місце, у цьому смердючому Інкубаторі. Тут я і загину, тут і залишусь на віки вічні. Ідуть Сороконіжки  — ганьба Миколі! Летять Душі на очисну фільтрацію — ганьба Миколі! Рухаються диявольські Мінуси — ганьба Миколі! Так мені і треба, бо я це заслужив.

— А взагалі-то, чого я даремно страждаю, може відразу — до Зали Очікування, а потім до Чистилища? Усе таки краще, ніж до Сороконіжок на обновки. Це хоч якийсь шанс утілитися у когось. Ну, хоча б у жука божу корівку, наприклад. Буду собі тлю зелену доїти, краплі солодкі злизувати. Чим не райське життя? А, можливо, стану китом-велетнем. Буду океанські води долати, планктон поїдати. Відкрию рота, і готово: їжа відфільтруєтьтся через китовий вус. Краса! Або ні, краще стану метеликом, занесеним до Червоної Книги. Усі оберігають мене, милуються, фотографуються біля моїх дорогоцінних крилець, а я знай собі, пурхаю легенько з квітки на квітку, насолоджуюсь  життям, поки якась пташка не зжере. А якщо у жабу зелену перетворять, чи у клопа-черепашку, чи у мавпу якусь? Не страшно, переживу. Ой, який я бідний, нещасний, навіть померти нормально не можу. А все це через того клятого Івана, хай йому гикнеться добряче. Ну чому я такий співчутливий? Моя доброта мене і занапастить. Загалом, тут мені і капець! — гірко констатував Коля і навіть сльозу зронив від жалощів до самого себе.

     Тут оберіг на Миколиній шиї почав слабко світитися, випромінюючи приємне тепло. Хлопець від здивування аж рота роззявив і навіть жаліти себе перестав.

 — А це ще що за фокус? Щось я такого фінта за цією штукенцією раніше не помічав.

      Микола зняв оберега з шиї і почав уважно його роздивлятися. На якусь мить хлопцю здалося, що образок Миколи-чудотворця у центрі кільця підморгнув йому. Колько не повірив власним відчуттям і почав терти очі кулаком, злякавшись, що у нього від розпачу і стресу починаються галюцинації. Трохи оговтавшись, вирішив поглянути на образок ще раз, але стало ще гірше, бо замість святого Миколи на хлопця дивився, хто б міг подумати, сам дід Охрім власною пикою.

 — Діду, ти? — одразу зрадів Коля. — Ну хоч якесь знайоме обличчя у цьому  Темному Царстві.

 — А я, було, внутрішнім слухом почув, що ти обізвав моє лице пикою. — посміхнувся дід.

 — Та що ти, дідусю, як я міг? Бачиш, куди я потрапив? Та це ж Інкубатор для інопланетних біженців, розсадник тарганячий, не інакше. Як же мені страшно, як же мені гірко, як же мені…

 — Стоп! Припини негайно! — почувся владний голос діда Охріма. — Я вже усе знаю. Тебе довгенько не було, отож я вирішив піти на річку і подивитися, що з тобою трапилося. Приходжу, значиться, і бачу таку картину: ти лежиш біля самої води, до того ж, без ознак життя, але міцно обхопивши подарованого мною оберега. Ледве дістався до твоїх грудей, щоб сердечко послухати. Виявилось, б’ється, рідненьке, тільки дуже повільно. Тут я усе і зрозумів. Навіщо ж ти без дозволу у Темний Світ попхався? Я ж тебе неодноразово попереджав, що заслабкий ти для такої подорожі. Проте, про це пізніше поговоримо, коли повернешся, а зараз часу обмаль, тож слухай сюди. Усе, що зараз коїться у твоїй свідомості, це — не ти.

 — А хто ж?

 — То лярви астральні до тебе поприсмоктувались. Аж звідси бачу, як ці енергетичні паразити тебе щільненько обсіли і з апетитом харчуються страхами та негативними емоціями. Це вони провокують твій мозок на самобичування. Негайно познімай цих тварюк, а то скоро буде запізно — висмокчуть життєві соки, як алкоголік пляшку самогону після тривалої перерви.

 — Ой, леле, а як же я їх познімаю, дідусю? — збентежився Микола. — Я ж їх навіть не відчуваю, не те що не бачу.

 — Знаю, онучку. На це ті астральні вампіри і розраховують. Але ти, головне, не бійся, я з тобою. Ось що зроби: візьми оберега і обведи ним у повітрі навколо себе. Спочатку навколо голови, потім навколо спини, особливо біля грудей і серця, потім біля сонячного сплетіння. Зрозумів? А тепер дій.                                                                 Микола тремтячими руками виконав усі дідові настанови і аж скрикнув, коли побачив купку черв’яків-паличників, що нападали біля його ніг. У світлі оберега ці монстрики стали проявлятися, як легені на спеціальній плівці під час флюрообстеження. Микола очікував побачити щось подібне до зелених ящірок з довгими зубастими пащами, як у фантастичному фільмі.  Але ні. Ці істоти мали зовсім неприродну конфігурацію тіла, що складалася з чорних кульок, поєднаних між собою тонкими довгими нитками.