Розділ 1 Колясик

Розділ 1

                                               "Перетерпи, лід розтопи

                                        Не всім прощай. А їй прости.

                                      Вона ж душа. Вона – це ти..."

                                                  (З пісні І. Шинкарук    

                                             «Тебе не зрадила душа»)

Колясик

         Набридло до чортиків, коли з телевізійного екрану, книжок, чи газетних сторінок лунає, по суті, одне і те ж: вона обрана, він унікальний, вони володіють надприродними силами і тому подібні нісенітниці. А що робити тим, у кого нуль талантів? Куди подітися Колі, Петі, Васі, які нічим не вирізняються з натовпу і які знають лише те, що нічого не знають? Ага, вчитися.

         Оце вже дзузьки! Хай краще ті обрані днями і ночами стирають собі очі  під час вивчення нудних віртуальних правил, а, приміром, Коля, наб’є собі шишечку об справжнісінькі дерев’яні грабельки і пійде далі, щасливий, що його залишили у спокої на наступні три місяці літніх канікул, поки не прийде час наступного циклу щорічної шкільної екзекуції.

         Це у обраних попереду цілі століття, ба, навіть тисячі років, а от у Колі стільки часу немає. Колясик-баляндрасик ще повинен з’ясувати стосунки з чудиком-Вованом за право лідерства у вуличній компанії. Нехай це йому відгукнеться синцем під лівим оком та обдертими колінами після жорстокої бійки. Нехай! Він же не обраний. Ментальний захист виставляти не навчився. Зате вивчив больові точки свого кремезного супротивника. Як то кажуть у народі, наука йде не без дрюка. Ось таким чином Колюня згоден діставати знання.

         Що там ще на черзі? А, точно!  Он у Катрусі з сусідньої дачі саме достигли черешні і Колясику конче необхідно до них дістатися. Ще та задачка з математики! На якій швидкості слід промчати, тікаючи від гострих зубів кудлатого пса Бровка, щоб не розтрусити зеленкуваті черешні у пазусі і разом з тим залишитися у цілих штанях? Бо то у обраних є амулети, заклинання чи й навіть крила для таких цілей, а Коля, вибачте, їх не має. Загалалом, коли й ця задачка вирішена, виявиться, що навіть вчителька математики Жабуся... ой, тобто Люся Пантелеймонівна була б у захваті від Коліної метикованості. Ще б пак! Колясик-викрутасик ще і не на таке здатен!

         Виявляється, і у нього є сякі-такі таланти. Тільки мама їх чомусь не помічає. От, зануда! Хоч би спасибі сказала, чи що. Он скільки навколо хлопців нидіють над комп’ютерними стрілялками, дістаючи віртуальні перемоги, втрачаючи зір та психичне здоров’я. А ось Коля терпіти не може цифрових "Гориничів". Його фізично нудить, коли він спостерігає змодельовані комп’ютерними геніями, начинені дешевими спецефектами, відеоігри. Куди їм до хлопцевої фантазії! На неї дозволу не треба і сплачувати за інтернет-трафік, до речі, також. Для того, щоб фантазувати, не потрібні магічні ритуали або замовляння, потрібно просто закрити очі і відразу потрапляєш, куди треба. Чим не обраний?

         Крізь стулені повіки до Колі починають долинати з вулиці якісь звуки. Прислухавсь. Ага, під’їхало авто. Зазвучали голоси дорослих. Дуже вже не хотілося переривати процес фантазування, але цікавість пересилила. Хлопець підстрибує з м’якої канапи так швидко, що тигр, який був вишитий на ковдрі, враз зів’яв і сповз на підлогу, а рибки в кулястому акваріумі мало з води не повиплигували. Та Коля навіть не звернув на них уваги. Він притискується носом до блискучої шибки і вже робить перші висновки:

 — Ага, знову обраного привезли, — говорить  з іронією, коли помічає підлітка, що разом з молодою жіночкою та чоловіком в чорному костюмі виходить з новенького автомобіля.  

— Живуть же люди! — заздрісно додає, відчиняючи кватирку. От він і мріяти не міг навіть про новенький ровер, накручуючи педалі на старому, як світ, динозаврові радянських часів. Тим часом, щось у манері поведінки новоприбулого відразу насторожило Колю. Можливо,  незвична жестикуляція, чи може те, що довготелесий увесь час розглядає свої кросівки замість того, щоб з інтересом роззиратись навколо. Та ще багато дивного, відразу всього і не перелічиш.

        Колясиків мозок, наче заправський комп’ютер, швидко аналізує побачене і у кінцевому підсумку схиляє свого господаря до думки, що перед ним — досить дивний екземпляр з родини гомосапієнсів.

Обов’язково треба буде з’ясувати, що й до чого, а то, можливо, цей новенький не такий простий, яким здається.  Цілком ймовірно, що доведеться натовкти шнобеля цьому заїжджому джедаю, щоб навчити поважати свою величність, Миколку Надцятого.

 — Колю, ходи-но, допоможи напоїти телят, бодай би вони повиздихали! — долинає до хлопчика голос бабусі Віри.

— От, блін, знову ця трудотерапія, — кривиться Колько. — Ну не дадуть своїми справами зайнятися.

        Підліток неохоче відчиняє металеву клямку вхідних дверей і плентається до кринички, де вже стоять повні відра холодної води, а над ними — жилаві ноги його непосидючої бабці. Їй уже за вісімдесят років, а вона бігає, неначе пропелер від старого іграшкового Коліного вертольотика.

«От би сюди добру фею-хрещену», — мріє хлопець. Але розуміє, що таке буває тільки в казочках, а у реальному світі до всього потрібно докаладати реальні зусилля. «Не потопаєш, — не полопаєш», — як любить наголошувати Кольків тато, Антін Миколайович, уплітаючи недешеву ковбаску і запиваючи бутерброда  свіжозвареною кавою найкращих сортів у той час, як мама доварює смачнючий суп із куркою.

        Колясик подумки не погоджується, тому ховає хитрі оченята під кашкет. Страх, як не хочеться знову скуштувати шкіряного солдатського ременя з металевою бляшкою, який тато демонстративно повісив на стіну, як нагадування синові про відмінну поведінку і володіння такою необхідною рисою характеру, як зговірливість.