Пролог

У світ життя відкрив він перші двері,

Побачив там самі страшні химери.

Пустеля там. Пітьма його пантрує,

І звідти вже ніщо не порятує.

І тиша там. Ледь чутно власні кроки,

То йде він сам, пірнаючи крізь роки.

Ілюзій дикий світ йому відкрився.

А, може, дивний сон вночі наснився.

Хотів назад полинути, до Бога,

Та вже назад не віднайде дороги.

Він загасив палючі смолоскипи,

Навпомацки пішов у тіло жити.

О, мамо, серце в тілі калатає,

З грудей, неначе птаха, вилітає.

О, мамо, ти відчуй його тривогу,

Спрямуй вперед, до отчого порогу!

Лана Василенко

         Звуки. Вони розходяться, мов кола по воді.  Тремтять, ніби легенька павутина, у яку потрапила випадкова муха.  Здається, що з темного закутка виповзає довгоногий павук, щоб насолодитися своєю перемогою. Спочатку звукові тони бринять у повітрі, мов натягнуті тятиви дерев’яних луків. Потім, мов вужі, заповзають у вуха. Тоді  стоніжками залазять всередину і плетуть музичні дисонанси.

         Звуки наростають, посилюються  і врешті звучать неначе  сотня вулканів, виверження яких невідворотне,  як сама смерть. Шумові вібрації настільки інтенсивні, що барабанні перетинки не витримують. Безіменний в розпачі затуляє вуха руками. Та це не допомагає.  Звуки прослизають крізь пальці, мов змії, тривожать  свідомість. Йому не під силу витерпіти цю звукову вакханалію. Врешті небо стинається з землею і безжалісно викидає назовні непроханого гостя. Так Безіменний опиняється між Світами.

         Тиша. Чути, як замріяно жебонить вода, просочуючись крізь каміння під землю; кумкають зелені жаби, віщуючи грозу; дзижчить набридливий комар, шукаючи поживу.  Усім усе ясно. Лише Безіменний не може зрозуміти, куди потрапив. Трохи згодом помічає три силуети. Схоже,  люди чимось зайняті і навіть не підводять голів на його появу.

— Добрий день! — ввічливо вітається. Синьо-сірі очі прибулого ще ошелешені і округлі від недавньої пригоди.

— І тобі не хворіти! — відповідає огрядна жінка, поправляючи довге пасмо русявого волосся, що неслухняно вибилось з-під високого очіпку з вплетеними у нього польовими квітами. Вона кладе собі на коліна важке біле полотно і прискіпливо роздивляється зайду.

— Що ви маєте на увазі? Я здоровий. — дивується Він.

— А це ми зараз і перевіряємо! — підморгує до подорожнього одна з дівчат, не забуваючи при цьому досить вправно розкручувати веретено з тонкими сірими нитками.

— Перестань, сестро, — ласкаво звертається друга дівчина до першої  і сром’язливо опускає додолу пронизливі зелені очі. У її руках швидко миготить смарагдове веретено, з якого тече рівна і міцна золотава нитка.

— Хто ви? — запитує паломник, та замість відповіді чує, як поруч голосно булькає у воду бешкетниця-ропуха.

— Дайте подумати. Ви – ткалі? Виготовляєте полотно на продаж?

­— Ні. Якби усе було б так просто, ти б сюди не потрапив. —  заперечує жінка. — Подумай ще.

—  Не знаю. Може, дасте підказку? — прохає Він.

— Ми – щось на кшталт невидимої сили, що вирішує твою долю. – прохоплюється  перша дівчина.                                                                                

  — Ну, що ж. Ви самі напросились. Хочете бути богинями? Чобу б ні.  Якщо не помиляюсь, щось подібне має бути у міфах  Стародавньої Греції.  Ось ви, наприклад, — продовжує  і вказує на дебелу жінку, — можете бути Ананке, тобто Богиня Необхідності, а за сумісницвом матір цих гарненьких дівчат. Так? Ось  ти, красунечко, Лахесис, кидаєш жереб ще до народження людини у новому тілі. А  твоя сестра у смарагдовій сукні -  Клото, пряде нитку долі. Задоволені? - Загублений роззирається довкола, ніби насміхаючись:

 — Здається, ще має бути Антропос, тобто та, що наближує майбутнє, тільки зараз я її не бачу…

— Те-те-те, Блукаючий Вогню, і не побачиш.  Але здогадка гарна! — підморгує до прибулого жіночка, потім виймає з розшитого орнаментом очіпка пшеничну стеблину і вкладає у спітнілу від хвилювання, долоню гостя:

— Хай буде тобі відомо, що я – Мокоша – богиня щасливого жеребу. А зі мною і справді мої доньки, народжнені від Сварога: Доля і Недоля.

— Дуже приємно. Але я не знаю свойого імені. Тож не гнівайтеся. — він галантно простягає  долоню, по черзі потискаючи тендітні дівочі пальці.

       Недоля нахиляється донизу, знаходить у траві зеленого світляка, трохи милується комахою, а вже потім зауважує:

— Безіменний? Якщо хочеш знати мою думку, тобі  личить ім’я Сонцедарій. — і, не чекаючи на згоду, продовжує сипати запитаннями:

— А тобі відомо, Сонцедарію, що наша мати - Господарка Перехресть у Всесвіті? Тепер здогадуєшся, чому ти тут?

— А, може, ваша мати – та сама баба Яга? — віджартовується дотепник, свідомо ігноруючи друге запитання.

— Може, і Яга, — цілком серйозно підтверджує здогадку Доля і, зашарівшись, додає:

— А ми – Ягівни. Не боїшся нас?

— Ні. Не боюсь. — відказує сміливець і робить крок назустріч. — А чого вас боятися?

— Досить вже пустих балачок, доні! — Мокоша різко підводиться і перепиняє кавалера на півдорозі, зводячи нанівець усі наміри наблизитись до красунь. — Робота чекати не буде.  — і прялі знову заглиблюються в копітку роботу.

— Ні, так не годиться, — поспостерігавши деякий час за швидкими рухами дівчат, нервово сіпається подорожанин. — Я маю на меті з’ясувати усі обставини.

— Що саме з’ясувати? — хитро перепитує молодиця, погладжуючи на шиї низку червоних коралів.

— Як що? Я ж тут загубився не випадково! Цьому повинна бути розумна причина. Я вимагаю пояснень…

— Причина? — якось дивно перепитує Мокоша і стріпує довгими нитками перлів, які струмують із мочок її вух, наче швидкоплинні притоки повноводної річки. — Ти певен, що хочеш її почути?

— Думаю, що так. — уже не так упевнено відповідає сердега і повільно чухає за вухом. Комар усе-таки встиг застромити у шию пекуче жало.