Глава 41. Іриней.

Іриней проводжав поглядом Каю, поки вона не сіла до своєї автівки та не поїхала геть. Він і близько не розумів, який ґедзь її вхопив та чому раптом в неї виникла така потреба побути на самоті? Невже він чимось образив її? Але чим? Чи після того, що трапилося з Андрієм, у Каї таки увімкнувся режим суцільної ненависті до всього надприродного?

– Андрій – напевно, важлива людина в її житті? – Еріка запитала з обережністю, наче бачила набагато більше, ніж того б хотілося Іринею.

– Напевно, – він зачинився, намагаючись не виказати свого обурення, що перемішалося з цілковитим спантеличенням.

– Слухай, а ти не надто панькаєшся з нею? Схоже, твоя опіка їй зовсім не потрібна. А то носишся з Каєю, як дурень зі ступою...

– Аріадно, – Еріка смикнула вартову за руку, аби та припнула язика.

Іринею не хотілося визнавати, що Аріадна мала рацію. Дійсно, він чогось геть розм'як останнім часом, Іриней вже починав сумувати за тим черствим і відстороненим охоронцем входу до примарного міста, яким він був. Невже Кая перетворила його на няньку? Навіщо йому взагалі доводити слідчій, що не всі магічні створіння погані? Що саме він від неї хоче?

– Ходімо до лісової відьми, зможеш відчути її? – Іриней вирішив повернути думки до справ.

Аріадна прислухалася до своїх відчуттів:

– Ну, не те щоб прямо її, але принаймні місце, де вона точно бувала, так, його вже злапала. Гайда?

– Ви ж тримайте мене в курсі всього! – Еріка пригрозила пальцем, а своїм безкомпромісним поглядом не дала Іринею з Аріадною жодних шансів їй відмовити.

Вартова перемістилася до хатинки Рути першою, а Іриней, перетворившись частково на вихора, слідом за нею.

– Ого, в тебе очі багряним налилися. Це так замислено?

– Ні, – він помотав головою, намагаючись вгамувати емоції. Вихор – істота швидкісна, проте надто зла. Коли всередині тіла й так було неспокійно, піддатись негативному впливу вихора – як з гори котитися. Тому Іринею знадобилось трохи часу, щоб повернути контроль над собою справжнім. Щоправда, під пильним поглядом Аріадни, це давалося складніше, ніж зазвичай.

Хатина Рути дійсно нагадувала будиночок лісової відьми: за стареньким тином, по якому плівся плющ, було видно відьомський казан, біля самої хатини знаходились дровник з сінником, а з іншого боку простягався город. Все б то нічого, але дверцята тину неспішно похитувалися з подувами вітру, відьомський казан був порожнім, трави просто лежали на дерев'яній дощечці в сіннику, проте їх мали б підв'язати до стелі, а на городі росли тільки звичайні овочі та рослини, магічних серед них не було.

Іриней відчинив дверцята тину та увійшов до двору відьми:

– Рути нема тут, я мав рацію.

Аріадна попрямувала за ним, уважно роззираючись навкруги:

– Так, схоже, вона давно вже вдома не з'являлася.

– Дивно... Я не можу відчути ніяку сторонню магію, лише лісову. Але щось же її забрало до іншої реальності?

– Так, – в голосі Аріадни відчулася насторога. – Тумани її забрали. А тепер прийшли й за нами...

Іриней різко розвернувся і побачив темно-сіру стіну, що насувалася прямісінько на них. Гарчання чудовиськ чутно не було, однак швидкість памороки вражала, цього разу вона рухалася набагато швидше, ніж всі минулі. Іриней лише встиг схопити Аріадну за руку, перш ніж їх вкрило з голови до ніг. Проте, коли він розплющив очі, вартової поряд вже не було, а сам Іриней стояв посеред болота. В'язка багнюка діставала йому майже до середини стегна, вона була не просто холодною, а крижаною. Гілля, вкрите темно-зеленою цвіллю, нависало з усіх боків, один рух – і воно з легкістю подряпає людську частину Іринея. Він взагалі не тямив, де опинився, але попереду бачив галявину, на якій хтось знаходився...

Іриней пішов назустріч тій галявині, як єдиному острівцю серед суцільної багнюки, хоча – радше не пішов, а почав пробиратися крізь гостре, мов лезо, гілля. Він його ламав, адже воно вгороджувалося в шкіру, наче голки. Тільки від цього було замало сенсу, бо гілля, ніби знову за мить виростало, Іриней навіть не встигав прибирати його зі свого шляху. Крім того, крижана багнюка з кожним кроком химери збільшувалася, немов хтось її навмисно доливав. За кілька метрів болото вкривало вже пояс Іринея, майже не даючи йому нормально рухатись.

Проте він бачив, що хтось ходить на галявині, виглядає, ніби в очікуванні його появи, щоправда, гілля не давало можливості й роздивитись, хто ж то був. Тому Іриней доклав усіх зусиль, аби пересуватися ще швидше, тільки от болото теж зростало й за декілька метрів діставало йому аж до вуст. Він спробував скористатися магією, але марно, вона тут не діяла. Іриней намагався вже й пливти, розгрібаючи багнюку, однак та почала тягти його на дно. І лише коли до галявини залишалось метрів двадцять, він побачив, хто ж на нього чекав. До багнюки наблизилась Рута, вона була напівпрозора, як примара, з розтріпаним сивим волоссям та потьмянілими очима.

– Руто! Руто, чуєш мене?! – Іриней боровся з трясовиною, як міг, але сил майже не залишалось, – як тебе знайти?! Скажи, як?

– Тумани... Йди за туманами... – голос жінки розійшовся відлунням, а тоді вона розчинилась у повітрі, хоча цього Іриней майже не побачив, бо його цілком проковтнула багнюка...