Глава 39. Іван Степовий.

Іван хотів дотиснути свого примарного брата і навіть встиг спланувати, як це зробити, але згадка про Марію миттєво змінила його задуми.

– Що тобі відомо? Звідки ти взагалі знаєш Марію?

– Ти зараз напевно здивуєшся, але ти також її знаєш, принаймні за життя людиною зустрічався з нею.

– Це не новина для мене.

– А ти впевнений, що тобі про все відомо?

Іван хотів швидко відповісти, але запнувся.

– Можеш не відповідати, я і так бачу, що ні, – Ігор наблизився та поклав руку йому на плече. – Ти просто ще не зрозумів справжньої суті земних провідників, сенс їхніх сил набагато хитріший, ніж ви всі думаєте. Розслабся, брате, зараз ти побачиш все своїми очима.

Іван і кліпнути навіть не встиг, як перед ним розгорнувся парк, навкруги було багато зелених дерев з широкими розлогими кронами, охайних доглянутих клумб з найрізноманітнішими квітами, невеличких водограїв та високих ліхтарів у готичному стилі. Головною прикрасою парку слугувала довга алея, прикрашена скульптурами та кованими й дерев’яними лавками, дерева обабіч дороги аж трохи сплелися вгорі між собою, утворюючи справжній зелений тунель. Алеєю прогулювалися люди, а віддаляючись, поступово перетворювалися на чорні цятки та зникали вдалечині.

Чоловіки стояли неподалік лавки, яка знаходилась посеред галявини в оточенні високих дерев. На тій лавці сидів Іван…

Він бачив себе… Тільки молодшого і якогось… розбитого. Той інший Іван виглядав препаскудно, як не сказати іншим словом: темне набрякле обличчя, щоки й підборіддя вкрите щетиною, яку давно вже не голили; на вустах виднілися маленькі ранки, бо їх жадібно кусали прямо до крові; скуйовджене волосся нагадувало копицю соломи, яку щойно згребли; червоні очі були сповнені застиглих сліз, а зім’ятий костюм підкреслював байдужість чоловіка до того, що він одягає.

Інший Іван дивився в одне місце, зовсім не кліпаючи. Він важко дихав та час від часу витирав сльози. Йому було боляче, це вартовий і без пояснень зрозумів. У нього й самого всередині стиснулося серце, на язику відчулася гіркота, наче він якоїсь отрути спробував.

– Що зі мною? Чому я так жахливо виглядаю? Це через те, що тебе втратив? Мої страждання через твоє вбивство?

– Все правильно, Іване. Після моєї загибелі ти довго страждав, доводив себе до межі. Навіть улюблена робота не допомагала.

Ніби в підтвердження слів Ігоря минулий Іван знову витер сльози, підвівся та взяв теку, що лежала поруч з ним на лавці. Він з кам’яним обличчям переглядав її вміст, здається, навіть не зовсім усвідомлюючи, які там папери.

Вартовому складно було бачити себе таким, Ігор не просто дістав спогад з його минулого людського життя, він змусив Івана знову наблизитися до найтяжчої миті. Зараз він і вдихав з болем, бо в серце, наче кинджал встромили.

Та зовсім несподівано до слідчого підійшла маленька дівчинка років десяти, вона мала довге золотисте волосся, миле ластовиння на обличчі та виразні небесні очі. В руках дівчинка тримала бананове морозиво, що апетитно виблискувало на сонці. Як тільки вона спіймала мертвий погляд Івана, одразу простягнула йому те морозиво:

– Ви дуже сумний та зажурений, пане, – дівчинка так уважно дивилася Івану в очі, ніби до його душі пірнала. – Посмакуйте банановим морозивом, воно точно вилікує вас і підійме настрій. Мені завжди допомагає.

Іван геть розгубився, явно не очікуючи, що його пригощатимуть банановим морозивом. Він спантеличено нахилився і взяв його з тендітної дівочої руки, зовсім тихо подякувавши.

Маленька так мило засміялася, а потім розвернулась і, весело підстрибуючи, побігла алеєю, яка наче не мала кінця. Іван знову сів на лавку, розгублено зиркаючи на морозиво. А тоді зрештою відкусив шматочок.

– Пам’ятаєш, про що ти думав, брате?

Вартовий не відводив очей від минулого себе, який з кожним укусом бананового морозива, ніби справді оживав, чоловік почав спостерігати за перехожими та, здається, нарешті помітив навколишню красу.

– Ні. Не пам’ятаю, але смак морозива відчувається в роті.

Ігор тихо зареготав:

– Чудово. Чудово, брате! Але це не головне, що я хотів тобі показати.

Іван врешті-решт поглянув на нього:

– До чого всього тут Марія?

– А це якраз ти зараз і побачиш, – Ігор махнув рукою і картина перед ними змінилася, тепер чоловіки опинились на іншій галявинці, вона була меншою та схована за рясними кущами. Саме сюди прибігла маленька золотоволоса дівчинка.

– Дивись уважно, брате, – Ігор легенько вдарив його в плече.

Дівчинка наблизилась до кущів та визирнула з-за них, поглянувши в бік Івана, який продовжував ласувати морозивом. Вона кивнула головою, ніби це й очікувала побачити, а тоді ступила на траву та дістала з кишені невеличку пляшку з блакитною рідиною всередині. Дівчинка, не гаючи ані хвилини, випила все до дна і заплющила очі, а за мить в повітрі з’явилися тисячі маленьких вогників, які оповили її всю. Вогники рухались вздовж тіла, поступово змінюючи його… А далі дихання вартового вибило з легень, бо перед ним стояла Марія…

– Як це…? Що це означає...?