Глава 7. Іван Степовий.

Іван лежав на своєму ліжку і не хотів розплющувати очі. Рани скимліли й пекли, проте душу ятрило ще більш нестерпне відчуття. Чоловік не впорався, принаймні так, як йому б хотілося впоратись, магія ще не настільки добре підкорялася вартовому. Той паскудний чорнокнижник зумів підняти у повітря купу скляних гострих уламків і спрямував їх усіх прямо в Івана. Він, як міг, ухилявся, спробував максимально застосувати свої сили на захист, але не вийшло, деякі уламки все одно вгородилися в тіло.

Іван здолав чорнокнижника, пронизав його кинджалом, хоча сам стікав кров’ю. Інших, що теж кинулися на вартового, чекала така ж сама доля. Двоє встигли втекти, проте Іван зумів поставити їм особливі мітки, тому без вагань тепер зможе їх знайти. Однак це не те, чого він прагнув, для Івана було вкрай важливо на першому своєму завданні впоратися не на сто, а на тисячу відсотків, проте натомість, він ледь зміг переміститися назад. Марія обробила та перев’язала вартовому рани попри його впертість і небажання підпускати до себе, чоловік відчував страшенний сором, він взагалі нікого бачити не хотів.

– Іване. Іване, ти мене чуєш? – дівчина промовила тихенько, її голос був сповнений неабиякої ніжності, а ще хвилювання. Марія сиділа на краєчку ліжка Івана і стурбовано дивилася на нього.

Чоловік мовчав. Як лежав, майже не рухаючись, так і продовжував лежати, навіть не повернувши до неї жодного разу своєї голови. Івану кортіло сказати, аби вона дала йому спокій та залишила наодинці, але вартовий не хотів дивитися земній провідниці в очі. Йому було соромно.

Вона добре відчувала його стан і добре розуміла, чому він такий. Марія глибоко зітхнула, обережно продовжуючи монолог:

– Іване, я бачу, що ти мене чуєш, будь ласка, поговори зі мною.

Та йому тільки гірше ставало від її прохань. Краще б вона теж мовчала, а ще краще – просто пішла.

Марія накрила його долоню своєю, від неї за лічені секунди линуло цілюще тепло:

– Ти дарма картаєш себе. Перше випробування, а ти здолав такого небезпечного чорнокнижника, ти мусиш пишатися собою, а не критикувати. Пройде час, рани загояться і ти ще покажеш свої вміння. Ніхто на першому завданні не впорався б ідеально з небезпекою подібного рівня.

– Якийсь Алар впорався, – Іван все ж не зміг довго мовчати. Нарешті він розвернувся до Марії, тримаючи вираз обличчя твердим, щоб не морщитися від болю. – Мені сказали, що Алар, який колись був також вартовим, на першому своєму завданні здолав купу небезпечних тварюк, що накинулися на земних провідників та його побратимів. Сказали, що в бою йому майже не було рівних. Тож теоретично, я міг впоратися краще. Шкода, що лише теоретично, – Івану здалося, що ці слова впорснули в нього порцію отрути, від якої стало набагато болісніше, ніж від отриманих ран.

– Послухай, по-перше, Алар – вроджений вартовий, який успадкував свою місію, а не набув. А вони завжди сильніше, бо з дитинства можуть практикуватися, володіючи при цьому необмеженою кількістю різноманітної інформації. По-друге, Алар – не такий вже й неймовірний, Аріадна точно покаже йому, де раки зимують. Вона – стовідсотково спритніша. До того ж він колись знехтував своїм даром, зробивши хибний вибір, але потім, на щастя, зміг виправитися.

– Це ж той земний провідник, що приходив тоді з однією дівчиною… не пам’ятаю її імені, проте вона чомусь знала, як мене звати.

Марія стиснула вуста, Іван помітив, що вона це робила, коли не хотіла продовжувати говорити.

– А «по-третє» буде?

– Буде. Алар та багато інших вартових вже володіли магією, тоді як тобі доводиться лише вчитись опановувати власні сили. Тож годі їсти себе, краще сконцентруватися на своєму здоров’ї та самопочутті.

Однак Іван, мов не чув:

– А чому той Алар став земним провідником? Чому не повернувся до вартових? Земним провідникам хіба легше?

За виглядом дівчини було помітно, що вона остерігалася запитань Степового, Марія і відповідала не одразу, ніби обдумуючи межі своїх відповідей:

– Нікому не легше, Іване. У всіх нас велика відповідальність і разом з тим – велика небезпека. Нам подарували знання та сили, тож ми маємо гідно виконувати свої обов’язки. Непрості обов’язки, згодна, проте оберігати світовий порядок – це надзвичайно. Впевнена, незабаром ще сміятимешся з того, що зараз відчуваєш, бо ти – на своєму місці, Іване. Тебе обрали, ти тут, адже маєш бути тут. Не смій сумніватися в собі. Вір. Вір своїм силам, а з іншим – я допоможу.

Марія заворожливо усміхнулась. Коли вона отак невідривно дивилася йому в очі, у Івана всередині щось переверталось. Вартовому так хотілося торкнутись її, погладити щоку, провести кінчиками пальців по підборіддю і вище. Він трохи підвівся, спираючись на лікоть, рани одразу ж запекли, але чоловік терпів. Іван простягнув до неї свою руку і прибрав з обличчя пасмо в’юнкого волосся, тонучи в морських бездонних очах.

Вона миттю знітилася і випросталась, аби його долоня не змогла діставати до неї. Особлива хвилина, щоправда, особлива тільки для Івана, швидко минула. Він знову затвердів, мов стіна, і ліг назад на подушку.

Якийсь час вони обоє мовчали, розмірковуючи над своїми питаннями. Іван перевів погляд на вікно, продовжуючи скидатися на скульптуру, а Марія перебирала пальцями повітря, досить помітно нервуючи.

– Хочеш води? – вона вкотре запитала з обережністю, адже бачила, що Іван гнівався.