Лохвицьке павутиння

Одного разу, прикинувшись, зрозуміла: щось не так. Мою оселю оплутало густе павутиння. Звідки воно? Вчора ж прибирала, зняла з кутків всі маленькі павутинки. Але тепер вся моя оселя була затягнута густими білими сітями. Щоб дістатись до ванної кімнати, треба було продиратися через тугі заслони чогось липкого і неприємного. Господи, звідки ця гидота на мою голову? Я майже нічого не бачила – в кімнатах була суцільна темрява! Десь на полиці в ванній, навпомацки, знайшла манікюрні ножиці і почала різати густі нитки, які ставали мені на перешкоді. Дійти би до кухні – за ножем, але й там – павутиння! Боже мій! Що це? Сон? Хотілось кричати – люди, рятуйте!

Та Лохвиця спала. Ще не прокинулась і не зрозуміла – тут сталось щось незвичайне. А мені ж треба було б піти до міського «Автовокзалу». Напередодні Великодня там продають зазвичай паску та штучні квіти - на цвинтар, до Батьківського дня, чи Радуниці. А ще на «Автовокзалі» місцеві господині продають свіжі пиріжки з капустою, сиром, маком - пухкі, смачні, в роті тануть.

Як же тепер дістатись до «Автовокзалу», якщо в хаті таке коїться.? Підійшла чи краще сказати - продерлась, з великими труднощами, до вікна. Так і є – нічого не видно! Все місто – в щільній завісі павутиння! Чи це марево? Чаклунство? Мабуть, друге Пришестя почалось?

Треба комусь зателефонувати, дізнатися, що з містом? Це якась екологічна катастрофа? Пам’ятаю, колись, в дитинстві, йшла по залізничному перехідному мосту, і тут щось чорне і злюще стає мені на перешкоді. І люди всі стоять, як укопані, – торбами, валізами. Поспішають до вокзалу, але пройти не можуть: щось темне, живе і страшне рухається над мостом і заважає пройти. Трохи згодом розумієш – то нашестя сарани. Воно швидко промайнуло, пронеслось, але не залишило на деревах жодного зеленого листочка. То був страшний рік, коли в країні на полях загинув весь урожай.

Тепер, мабуть, розплодились павуки. Вчора ще їх не було, а сьогодні - захопили всю Лохвицю. І ніхто не може ані вийти з будинків, ані надати іншим допомогу. Катастрофа.

Зателефонувала друзям, та зв’язку не було. Дуже гарно! Павуки захопили телефонні станції? По всій країні? Чи тільки в Лохвиці?

Розчистила ножем від павутиння коридори, щоб пройти до туалету, але вони вмить заростали новим павутинням, от, зараза! Тоді вирішила: треба рухатись тільки вперед, бо ці слизькі пасма задушать мене в кімнаті, і ніхто мене тут не врятує. Треба забиратись геть, на вулицю, там будемо усі разом рятуватись.

Різати ножем липкі тенета було тяжко, ледь продерлась до сходинок, і далі – вниз - з п’ятого поверху. Між третім і другим побачила незвичайну картину: парубок і дівчина злилися у поцілунку, переплелися в пристрасній еротичній позі, але не ворушаться, замотані в густу липку мережу. Чи живі?

«Гей, як ви там?» – запитала. Жодного звуку чи руху. Дихають чи ні? Або їм так добре, що не звертають ні на кого увагу? Мабуть, не треба дошкуляти молодятам, хай собі бовтаються в «павутинні» кохання, якщо їм так подобається. Треба не гаяти часу, продиратись далі - до «Автовокзалу». Може, хтось таки туди дійшов з квітами та пиріжками? Чи всі сидять дома і носа не висовують? Так, мабуть, усі перелякались, бо це ж природне чи стихійне лихо, яке трапляється раз в тисячоліття! Добре, що не сталося щось більш страшне, наприклад, - зіткнення з планетою Немезидою, чорти її забирай, де вона вештається та погрожує (як вирахували вчені) нашій планеті скорою загибеллю?

Як же продертись через цю гидоту, вона ж така слизька, щільна, от, вскочила я в халепу! Треба було залишатись дома. А тепер – тільки вперед. Хтозна, може, й квартири вже немає – її захопило павутиння?

Придивилась: павуків у мережі – безліч. Малі, великі, всі старанно плетуть свою сіть, відкладають яйцевих коконів, мене аж нудить. А де ж люди поділись?

Продираюсь до виходу, відчиняю двері, думаю: хоч дихну свіжим повітрям. Отакої! Дихати немає чим – тхне павуками і чимось смердючим, мабуть, їх секретом чи сперматофорами. Павуки ж з чогось роблять ті липкі нитки? Ще захоплять у свої слизькі тенета та задушать мене, як безпорадну муху. Ті дурні павуки розбираються там – людина я чи муха, їм аби когось з’їсти. Боже, от живеш собі на світі, і ніколи не знаєш – що з тобою статися вже через мить! Строїш плани, будуєш наперед своє життя, а якісь павуки о-па – і все тобі зіпсували.

На дорозі стикаюся з шикарним весільним кортежем. – так, у Лохвиці можна замовити весільний білий кадиллак, як у тій Америці! А що, наші люди не мають права? Мають! Наших лохвицьких дівчат колись брали в полон монголо-татари, було діло! Але наші козаки одного разу таки вигнали Золоту Орду з країни, дівчат своїх не віддали ворогам – ні монгольськім, ні всім іншим. І тепер, бач, гуляють весілля на білих кадиллаках! Наша взяла! Всі ті павутиння, і Немезіди, і монголо-татари – все-все минеться, а Україна, як завжди, вистоїть, Лохвиця теж!

Я пройшла повз весільний кадиллак, але й там було тихо, бо, мабуть, ніхто не ризикував виходити з авто на вулицю. Мабуть, чекали, коли негода або те павутинне лихо розвіється. Колись це ж станеться!

Та тут угледіла наречену, фата якої опуталася липкою мережею. Вирішила їй допомогти, але дівчина дивилась на мене скляним поглядом і не рухалась. Досить дивно, а де наречений?, Чому не визволяє кохану, куди подівся?