я сама

Катерина подзвонила десь після пів на першу. Спочатку я почула не її.

Жіночий голос десь далеко від телефона сказав:

— Не треба мені швидку.

Потім ближче:

— Мамо, не вставай.

І вже мені:

— Алло? Ви мене чуєте?

— Чую. Екстрена медична допомога. Що сталося?

— Мамі дуже погано. Вона зранку слабка була, а зараз ледве говорить і встати не може.

Голос у Катерини був не панічний.

Гірше.

Вона говорила так, як люди говорять після першої години страху, коли вже встигли кілька разів переконати себе, що все минеться, і кожного разу помилялися.

— Адресу назвіть.

Вона назвала. Я перевірила під’їзд, поверх, квартиру.

— Як звати маму?

— Галина.

— Галина зараз при свідомості?

Катерина відвернулася від телефона.

— Мамо. Мамо, глянь на мене.

Тихо, нерозбірливо, але відповідь була.

— Так. Вона чує. Просто очі весь час заплющує.

— Дихає сама?

— Так. Часто. Наче втомилася навіть дихати.

Я поставила ще кілька питань. Не для діагнозу.

Для того, щоб зрозуміти, що відбувається зараз і що може змінитися за хвилину.

Галина відповідала не завжди. Слабкість була різкою. Катерина кілька разів сказала, що мати «не така, як зранку», але точніше пояснити не могла.

Допомогу вже передали.

— Нехай вона не встає, — сказала я. — Залишайтеся поруч. Якщо почне гірше відповідати або дихання зміниться — одразу кажете мені.

— Добре.

— Двері відчинити можете?

— Так. Я зараз.

Вона зробила два кроки й одразу повернулася.

— Ні. Я не хочу її саму лишати.

Правильне рішення.

— Тоді не лишайте. Якщо двері замкнені, відчините, коли почуєте бригаду. Телефон тримайте при собі.

— Добре.

На задньому плані Галина щось сказала.

— Що вона каже?

— Щоб я не метушилася.

Катерина коротко видихнула.

— Вона все життя так. Якщо сама падає, то ще встигне сказати, що ти неправильно стоїш.

У будь-який інший момент це могло бути смішно. Тепер теж трохи було. Мабуть, через це я й запам’ятала.

— Хтось ще є в квартирі? — запитала я.

— Ні. Я сама.

Фраза прозвучала чітко. Без паузи. Без уточнень.

Я вже збиралася перейти до наступного питання, коли Катерина додала:

— Брат недалеко живе. Але ми з ним…

Вона не договорила.

— Що?

— Нічого. Неважливо.

Я не питала, що між ними.

Для стану Галини це справді нічого не змінювало. Але в голові одразу виникла фраза.

Покличте когось, хто поруч, щоб зустріти бригаду й бути з вами.

Після Микити я вже помічала такі речі швидше, ніж хотіла. Не саму альтернативу. Момент, коли вона з’являлася.

Я могла сказати це.

Катерина була одна. Їй доводилося одночасно слухати мене, дивитися на матір, чекати бригаду й думати про двері.

Ще одна людина справді могла допомогти. Але я не знала брата. Не знала, що між ними.

Не знала, чи його присутність допоможе Катерині або додасть ще одну проблему в кімнату, де й так було достатньо.

І головне — зараз мені не треба було ремонтувати їхню сім’ю.

Мені треба було тримати Катерину біля Галини.

— Залишайтеся з мамою, — сказала я. — Двері відчините, коли бригада буде біля під’їзду.

— Добре.

Фраза про когось поруч лишилася в мене в голові.

І на цьому могла б закінчитися. Галина знову щось сказала. Катерина нахилилася ближче.

— Мамо, повтори.

Тиша.

— Галино? — сказала я.

Ніякої відповіді мені, звісно, не було.

— Катерино, вона зараз вам відповідає?

— Мамо.

Ще раз.

— Мамо, відкрий очі.

Я почула, як Катерина різко втягнула повітря.

— Ні. Ні, вона… Мамо.

— Подивіться на дихання. Воно таке саме, як хвилину тому?