Встановлений факт

Близько шостої Оксана підійшла до мого столу й дочекалася, поки я закінчу виклик.

— Щодо нічного ДТП. Знову.

Я зняла навушник.

— Максим?

— Через службовий контакт. Треба одне уточнення.

Мені не сподобалося, як швидко всередині все зібралося навколо одного імені.

Микита.

Я не вимовила його.

— Іду.

На невеликому столі осторонь лежала службова трубка. Оксана не передала її мені одразу.

— Те саме правило, — сказала вона. — Відповідаєте тільки на те, що стосується вашого дзвінка.

— Я пам’ятаю.

— Добре.

Вона простягнула трубку.

— Слухаю.

— Вікторіє, це Максим. Зручно говорити?

Я глянула на Оксану.

— Так.

— Потрібно уточнити одну репліку з вашого звернення. Спочатку дам мінімум контексту, інакше питання не матиме сенсу.

Я сіла.

— Добре.

Кілька секунд він мовчав. Не довго. Достатньо, щоб я встигла зрозуміти: зараз почую те, що хотіла знати з шостої ночі.

— Автомобілем керував Микита, — сказав Максим.

Я нічого не відповіла. Не тому, що не почула.

Навпаки.

Ім’я прозвучало занадто чітко.

Не з динаміка під час аномальної перевірки. Не Юлиним голосом. Не після питання, якого я не ставила.

Звичайний чоловік у звичайному службовому дзвінку щойно сказав мені факт про реальне ДТП.

— Встановлено? — запитала я.

— Так.

— Точно?

Максим зробив коротку паузу.

— Достатньо, щоб у цьому уточненні я називав його водієм, а не «можливим водієм».

Оце було максимально його формулювання. Я відчула, як пальці сильніше стиснули трубку.

— Добре.

— Мені не треба, щоб ви це підтверджували, — продовжив він. — І не треба, щоб ви згадували щось, чого не було в самому дзвінку. Навпаки. Треба відділити одну фразу.

— Яку?

— «Скажи, що ми їхали нормально».

Я відразу почула її в голові. Не Микиту. Чоловічий голос на задньому плані. Юлине «та відчепись від мене».

Моє питання, яке так і не прозвучало.

— Була, — сказала я. — Дослівно або майже дослівно. Я вже казала вам про неї.

— Так. Мені треба інше. Ви можете пов’язати цей голос саме з Микитою?

Я відповіла не одразу. Спокуса була дрібна й дуже проста. Тепер я знала, хто водій.

У другому записі Юля назвала Микиту після мого питання.

Було дуже легко дозволити цим двом речам склеїтися ще на крок далі й вирішити, що чоловічий голос, який просив її сказати, ніби вони їхали нормально, теж належав йому.

Але цього я не знала.

— Ні.

— Чому ні?

— Бо під час живого дзвінка ніхто не назвав його на ім’я. Там було кілька чоловічих голосів. Я не бачила людей і не можу чесно сказати, хто саме це говорив.

— Голос повторювався пізніше?

— Так. Але це не допомагає з особою.

— Юлія зверталася до нього якось?

Я повернула розмову в голові.

Кров.

«Він сам виліз». «Нічого він не виліз». «Скажи, що ми їхали нормально».

— Ні. Принаймні я не пам’ятаю імені в реальному дзвінку.

Слово «реальному» знову вилізло саме. Цього разу Максим не зачепився.

— Добре, — сказав він. — Тоді так і лишається: фраза зафіксована, особу мовця через ваш контакт встановити не можна.

— Так.

Я почула шелест паперу.

— Ще одне. Після цієї фрази Юлія одразу змінила свою версію подій?

— Ні.

— Взагалі нічого не сказала про водія?

— Ні. Вона відповіла тому чоловікові, щоб він відчепився. Потім я повернула її до бригади.

— Ім’я Микита не звучало.

— Не звучало.

— Прямої фрази «я брехати не буду» теж не було.

Я подивилася на Оксану. Вона дивилася не на мене, а в бік залу.

— Не було.

— Добре.

Це «добре» було таким самим, як учора. Не схваленням.

Міткою, що одна річ відділена від іншої.

— Все? — запитала я.