У реальному дзвінку

— Вікторіє, до вас щодо нічного ДТП.

Я підняла голову від картки виклику. Оксана стояла збоку, а за нею — Максим.

Ми вже бачилися через роботу. Не настільки часто, щоб я знала, яку каву він п’є, але достатньо, щоб не питати, хто це.

— Добрий день, — сказав він.

— Добрий.

— Закінчіть спокійно, я зачекаю.

Це було доречно, бо абонент у мене в навушнику саме намагався пояснити, що в його батька «тиск завжди такий», хоча число, яке він назвав, не виглядало аргументом на користь спокою.

Я повернулася до розмови. Ще кілька запитань. Інструкція. Перевірка адреси. Передача.

Коли виклик завершився, Максим стояв там само й не дивився через моє плече на екран.

За це я відразу поставила йому один плюс, хоча ніхто не просив мене вести рахунок.

— Можемо, — сказала я.

Оксана кивнула в бік невеликого робочого столу осторонь.

— Уточнення щодо того дзвінка. Те, що входить у вашу частину, відповідаєте ви. Якщо потрібен запис або щось службове — через мене.

— Так і планував, — сказав Максим.

Він не попросив «на хвилинку скинути аудіо», не сказав, що так буде швидше, і не зробив вигляд, ніби дві служби мають одну спільну шухляду з усіма потрібними даними.

Ще один плюс. Це вже ставало підозріло. Ми сіли.

— Це робоче уточнення, — сказав Максим. — Якщо щось знадобиться процесуально, оформимо окремо.

Максим відкрив блокнот, але ручку поки не взяв.

— Мені треба уточнити тільки те, що ви чули під час самого звернення, — сказав він. — Якщо щось висновок, а не звук чи слова, так і кажіть.

— Добре.

— Ви приймали дзвінок від Юлії після ДТП п’ятого листопада ввечері?

— Так.

— На місці було п’ятеро людей?

— За її словами, так. Спочатку вона сказала четверо, потім виправилася на п’ять.

Він записав.

— Один чоловік лежав і якийсь час не відповідав нормально?

— Так. Дихав. Потім почав відкривати очі й відповідати, але був найтяжчим із тих, про кого вона встигла повідомити.

— Інші?

Я коротко повторила те, що було в реальному дзвінку: дівчина з болем у грудях після ременя, чоловік із болем у плечі, ще один стояв і тремтів, сама Юля могла говорити й виконувати інструкції.

Максим слухав без спроби підганяти мої слова під свою картину.

Коли я сказала «здається, ще один був біля машини», він одразу зупинив ручку.

— «Здається» — це ви пам’ятаєте з дзвінка чи зараз реконструюєте?

Я повернула момент у голові.

— Зараз реконструюю. Заберіть.

Він закреслив рядок.

— Добре.

Мені сподобалося це «добре» — не як похвала. Він прийняв виправлення так, ніби помилка, яку вчасно відділили від факту, була нормальною частиною роботи, а не слабкістю, яку треба приховати.

Я знала людей, які після слова «не впевнена» починали говорити голосніше. Максим — тихіше.

— Під час дзвінка хтось називав, хто керував автомобілем? — запитав він.

Ось воно. У голові без дозволу прозвучала Юля з другого запису:

«Микита».

Я дивилася на Максима. Він чекав.

— Ні, — сказала я.

Ручка торкнулася паперу.

— Ви про це прямо не питали?

— Ні.

— Чому?

Питання було нейтральним. Не «чому не з’ясували». Просто чому.

— На той момент це не змінювало медичну частину. Місце було встановлено, механізм ДТП — достатньо, кількість постраждалих і їхній стан я уточнила. Бригада вже під’їжджала.

— Тобто питання виникало?

Я затрималася на секунду. Це вже було ближче до межі.

Але саме питання було фактом моєї власної пам’яті, не вмістом другого файла.

— Так. Через суперечку на фоні я подумала спитати, хто був за кермом. Не спитала.

Максим підняв очі від блокнота.

— Через яку саме суперечку?

— Один чоловік сказав: «Скажи, що ми їхали нормально». Юля відповіла, щоб він відчепився. До цього вони кілька разів перебивали одне одного про те, хто де був і що сталося.

— Дослівно «скажіть, що ми їхали нормально»?

— «Скажи». Він говорив до Юлі.

Максим виправив запис.

— Дякую.

Я мало не сказала «нема за що», але передумала. Він перегорнув сторінку.

— Ім’я Микита в тому дзвінку звучало?