Коробки

— Я переїжджаю, — сказала Ірина, стоячи навколішки посеред кімнати й намагаючись заклеїти коробку скотчем, який уперто липнув до її пальців замість картону.

Я тримала в руках чашку й хвилину тому була впевнена, що прийшла просто пити чай.

— Куди?

— Оце мені подобається. Не «коли», не «з ким». Одразу маршрут.

— Бо якщо ти переїжджаєш у сусідній під’їзд, я ще можу не ображатися.

— Пізно. Я вже морально підготувалася до образи.

Ірина відкусила край скотчу зубами.

— Не роби так.

— Що?

— Зубами.

— Віко, я не на твоєму виклику.

— Це все одно погана ідея.

— Запишу в заповіт.

Вона нарешті заклеїла коробку й сіла просто на підлогу.

— Ми з Андрієм вирішили з’їжджатися.

Ім’я я знала. Андрія теж знала — настільки, наскільки можна знати хлопця подруги, з яким кілька разів сиділа за одним столом, один раз допомагала тягнути шафу й двічі сперечалася про те, чи можна називати піцу з ананасом їжею. Вони були разом давно. Саме тому я не одразу зрозуміла, що мене здивувало.

— Ви квартиру знайшли?

— Знайшли.

— І давно?

Ірина підняла на мене очі. — Ось тепер почалося.

— Що почалося?

— Допит.

— Це два питання.

— У тебе два питання — це вступ.

Я поставила чашку на стіл. — Добре. Не допитую.

— Дякую.

— Але давно?

Вона засміялася. — Три тижні дивилися. Вчора домовилися остаточно.

— І ти мені нічого не сказала.

Сказала я це спокійніше, ніж відчула. Ірина перестала усміхатися, але не стала одразу виправдовуватися.

— Бо я сама не хотіла говорити, поки не стане точно.

— Чому?

— Бо як тільки кажеш вголос, усе раптом справжнє. А я ще мала право передумати.

Це було настільки схоже на неї, що образитися як слід не виходило.

— Ти й зараз маєш право передумати.

— Не кажи Андрію. Він уже купив сушарку для посуду.

— Все. Шляху назад немає.

— Саме так.

Ірина взяла маркер і написала на коробці «КУХНЯ», хоча всередині, судячи з того, що я бачила, лежали книжки, фен і один зимовий черевик.

— Це кухня?

— Це категорія «потім розберемо».

— Тоді так і напиши.

— На всіх коробках?

— Чесніше буде.

Вона кинула в мене маркером. Я зловила.

— Коли переїзд?

— Не зараз. На початку грудня. Орієнтовно п’ятого, якщо нічого не з’їде.

П’яте грудня я автоматично приміряла до графіка й одразу зупинила себе.

Проблема була не в графіку: сьогодні в мене вихідний, а Ірина ще навіть не просила допомоги.

— Машина буде? — запитала я.

— Бачиш? Уже логістика.

— Це нормальне питання.

— Буде. Андрій домовляється. І так, я попрошу тебе допомогти. Але не сьогодні. Сьогодні ти повинна сказати щось емоційне.

— Вітаю?

— Жахливо.

— Я рада за тебе.

Ірина примружилася. — Краще.

Я справді була рада. І трохи ні.

Не тому, що не хотіла її переїзду. Просто в голові Іринина квартира давно стала одним із тих місць, які здавалися постійними без жодної на те причини. Стіл біля вікна. Банка огірків на краю. Чайник, що вимикався раніше, ніж закипала вода. Плед, який вона не прала так часто, як стверджувала.

Тепер усього цього десь за місяць тут не буде.

— Ти засмучена, — сказала Ірина.

— Трохи.

— Через мене чи через чайник?

— Чайник точно заслуговує на краще життя.

— Я його заберу.

— Тоді через тебе.

Вона кивнула без переможного «я знала». — Я теж трохи.

— Ти ж переїжджаєш добровільно.

— І що? Я хочу переїхати. Це не означає, що мені не страшнувато.

— Логічно.

— Бачиш. Іноді ти вмієш не сперечатися.

— Я виспалася.

— Нарешті.

Після другої нічної я справді спала нормально. Учора майже весь день. Увечері прокинулася, поїла, ще кілька годин прожила без користі для суспільства й знову лягла до півночі. Сьогодні вперше за кілька днів тіло не вимагало кави як умови переговорів.