Запасний варіант

Після другого запису ніч не закінчилася. Оце було найобразливіше.

Я повернулася за свій стіл, надягла навушник і через хвилину вже слухала чоловіка, який не міг нормально розбудити дружину після вечірки. Потім була дитина з температурою, потім літня жінка з різким болем у спині, потім хлопець, який порізав передпліччя склом і вперто повторював, що «там нічого страшного», поки його подруга поруч вимагала сказати про кров.

Усе це не мало стосунку до Микити.

Усе одно кожне речення тепер мало запасний варіант.

«Не вставайте» можна було сказати як «залишайтеся сидіти». «Відчиніть двері» — як «не замикайте двері».

«Хто поруч?» — як «ви зараз самі?».

Раніше я теж вибирала між формулюваннями. Це й була частина роботи: знайти слова, які конкретна людина почує з першого разу.

Тепер я помічала сам момент вибору. Це дратувало.

На виклику з порізом подруга хлопця раптом сказала комусь поруч:

— Тільки не кажи, де ми були.

Я майже автоматично подумала: а де ви були? Питання не мало жодного значення для кровотечі.

— Кров зараз промочує тканину наскрізь? — запитала я.

— Уже так.

— Не знімайте те, що притиснули. Додайте зверху ще тканину й тисніть сильніше.

Фраза про «де ми були» зникла так само швидко, як виникла. Нічого не сталося. Звісно, нічого не сталося.

Я навіть розсердилася на себе: десь усередині встигла перевірити не запис і не екран, а тишу після власної невимовленої фрази.

Близько п’ятої Оксана пройшла повз, побачила мою чашку й зупинилася.

— Це яка?

— Що?

— За рахунком.

Я глянула на каву.

— Друга.

— Третя.

— Ви стежите за мною?

— За чашками простіше.

— Тоді ця друга з половиною.

— Вода стоїть праворуч.

— Бачу.

Вона пішла далі. Я випила воду.

Мені подобалося, що вона не спитала про Лінію 0.

Назва вже прижилася в голові швидше, ніж мала б. Два слова, які нічого не пояснювали й тому були зручні. Я кілька разів ловила себе на бажанні повернутися до них, ніби сама назва робила явище предметом, який можна покласти в шухляду.

Я до цього не поверталася. До восьмої ранку мене більше не кликали на жодну перевірку.

Я не перевіряла нічого сама. Це теж було важливо.

* * *

Додому я дісталася після дев’ятої.

Поставила телефон на зарядку, з’їла половину маминого пирога просто стоячи біля холодильника й прокинулася вже після четвертої дня з відтиснутою на щоці складкою подушки.

Сім годин сну не зробили світ зрозумілішим.

Зате прибрали ту ватяну порожнечу за очима, яка з’являлася після нічної зміни.

Я прийняла душ, розігріла вареники від Ірини й навіть подивилася двадцять хвилин якогось серіалу, де всі проблеми можна було вирішити, якщо вчасно знайти потрібний запис із камери.

На двадцять першій хвилині вимкнула. Не через асоціацію. Серіал був поганий.

Перед виходом на другу нічну я відкрила нотатки в телефоні. Там усе ще стояло:

«Розходження починається в момент фрази, яку я реально хотіла сказати, але не сказала». Нижче: «Може бути збігом».

Тепер це вже не могло бути збігом. Я стерла другий рядок. Додала інший:

«Двічі».

Подивилася на це слово й одразу пошкодувала. Воно виглядало як початок списку. Я заблокувала телефон.

* * *

Друга нічна почалася спокійніше.

Перші дві години минули без нічого, що хотілося б запам’ятовувати. Кілька температур, один біль у грудях, падіння у ванній, загострення астми, чоловік із носовою кровотечею, який категорично не хотів слухати дружину й тому слухав мене рівно вдвічі довше.

У кожній розмові я чула розвилки.

Не ті, що світилися чи вимагали уваги. Звичайні. Сказати ім’я людини зараз чи через речення.

Перепитати чи прийняти відповідь. Дати коротшу команду чи пояснити трохи більше. Від цього ставало не страшно.

Ставала видимою річ, яку раніше я не помічала: будь-яка розмова складається з десятків дрібних невибраних версій.

Якби я почала ставитися до кожної з них як до можливості отримати ще один запис, працювати було б неможливо.

Тому я робила те саме, що до понеділка. Вибирала фразу через людину на лінії.

Не через те, що могло з’явитися потім.

Близько одинадцятої подзвонила жінка через сусіда, який упав у коридорі гуртожитку.