Микита

— Микита.

Юля відповіла надто швидко. Наче ім’я стояло в неї в роті ще до мого питання. На задньому плані хтось різко сказав:

— Юлю, ти що?

Вона мовчала секунду.

— Микита був за кермом.

Другий голос — чоловічий, той самий, що під час реального виклику просив її «сказати, що ми їхали нормально», — вилаявся.

— Нащо ти це сказала?

— Бо вона спитала.

— І що?

— Та відчепись від мене!

Оксана не зупиняла запис. Я теж не рухалася.

У першому файлі після їхньої суперечки я повернула Юлю до бригади. У цьому одна додаткова репліка розірвала щось, що до того ще трималося мовчки.

— Юлю, — сказав мій голос із динаміка, — бригада вже біля вас?

— Так. Бачу.

— Покажіть їм хлопця, який лежить.

Я майже вирішила, що на цьому різниця закінчиться. Тоді на задньому плані чоловік сказав:

— Тепер усі скажемо, як було, ясно?

— Ми й так скажемо, — відповів інший голос.

— Та ви серйозно?

— Я брехати не буду.

Далі все накрило шумом: сирена ближче, Юлине «стій тут», чиїсь кроки, коротка команда медика. Моя версія в записі повторно перевірила, чи бригада прийняла найтяжчого постраждалого, і завершила дзвінок.

Клацання.

Оксана поставила паузу вже після тиші.

— Ще раз останню частину? — запитала я.

— Навіщо?

Я відкрила рот. Правильна відповідь була: щоб точно почути. Але ми вже почули.

— Не треба, — сказала я.

Оксана кивнула. Мені не сподобалося, що це теж стало маленькою перемогою. Я дивилася на смугу запису.

— Микита, — повторила я.

— Ім’я, яке прозвучало в цьому файлі.

— Ви спеціально так формулюєте?

— Так.

— Бо ми не знаємо, хто реально був за кермом.

— Саме так.

— Але Юля відповіла на питання про водія. Не сказала «не знаю». Не перепитала. Назвала конкретну людину.

— У цьому записі.

Я потерла перенісся.

— Ви сьогодні вирішили довести мене до сказу прийменниками?

— Якщо допоможе не переплутати факт із висновком.

— Не допомагає.

— Тоді терпіть.

Я відсунулася від столу. У першому випадку було простіше. Не легше. Простіше.

Олег у реальній розмові лишився без мого голосу на кілька хвилин, знепритомнів, і Наталя передзвонила вже після зупинки. У другому записі я залишилася на лінії, погіршення почулося раніше, натискання почали раніше, і наприкінці хтось із бригади сказав, що пульс є.

Мозок дуже швидко побудував із цього слово «краще».

Я не вимовляла його Оксані. Але воно було там від самого першого прослуховування.

Тепер другий запис зробив щось інше. Він не зупинив удар машини. Не прибрав кров. Не зробив постраждалих менш травмованими.

Він тільки змусив прозвучати одне питання. І після нього Юля сказала ім’я.

— Якщо Микита справді був водієм, — сказала я, — це факт, який існував до мого питання.

Оксана не відповіла одразу.

— Для тієї версії розмови — так.

— До розходження записи однакові.

— Так.

— Значить, питання не створило водія.

— Не створило відповідь із нуля. Це все, що ми можемо сказати з цього файла.

Я глянула на неї.

— Ви розумієте, як це звучить?

— На жаль.

— Запис може витягнути назовні те, чого в реальній розмові ніхто не сказав.

— Може показувати таку можливість.

— Знову.

— Знову.

Я зітхнула.

— Добре. Може показувати.

Оксана потягнулася до клавіатури.

— А тепер найважливіше: це не дає нам водія.

— Ви вже це казали.

— І ще раз скажу. Другий запис — не підстава дзвонити комусь, передавати ім’я чи вирішувати, що в реальному ДТП ми знаємо те, чого не знаємо.

— Я не збиралася.

— Добре.

— Ви мені не вірите?

— Я ставлю межу до того, як вона знадобиться.

Відповідь була настільки оксанина, що сперечатися з нею означало б тільки довести її правоту. Я замовкла.