Вдруге

До третьої ночі я встигла прийняти ще дев’ять викликів.

Після ДТП були судоми, висока температура, чоловік із задишкою, дві різні «швидше, будь ласка», одна тиша в слухавці, яка виявилася дитиною, що випадково набрала номер, і жінка, котра три хвилини доводила, що її сусід «точно отруївся», хоча сусід сидів поруч і заперечував.

Робота зробила те, що робила завжди: забрала передній план.

Питання про водія не зникло, але перестало стояти в мене перед очима.

Без чверті третя Оксана підійшла до мого столу.

— Закінчите — зайдіть до мене.

Я глянула на неї.

— Щось про ДТП?

— Закінчите виклик.

Це означало «так» або «не тут». У будь-якому разі сперечатися не було сенсу.

Я завершила розмову з чоловіком, у якого дружина раптово втратила свідомість, передала все необхідне й тільки тоді встала.

Оксана чекала біля робочого місця, де ми вже розбирали випадок Олега.

На екрані була знайома структура картки. Не знайомий виклик. Мій нічний ДТП. Я сіла.

— Що сталося?

Оксана відсунулася, щоб я бачила краще.

— У звернення два аудіооб’єкти.

Я не відповіла. Перший раз це речення потребувало пояснень. Другий — уже ні. Я подивилася на список.

Два рядки. Різна тривалість. Один виклик.

— Це могло підтягнути старий технічний збій? — запитала я.

— Могло б, якби ми мали підстави так сказати.

— А маємо?

— Поки ні.

Я нахилилася ближче.

— Другий окремий?

— Так.

— Не посилання на перший?

— Ні.

— Звичайної дії користувача, яка це пояснює, теж немає?

Оксана подивилася на мене.

— Ви зараз хочете самі провести всю перевірку чи дасте мені договорити?

— Дам.

— Чудово.

Вона повернулася до екрана.

— Це вже не схоже на одиничний дубль. Але з цього не випливає нічого, крім того, що маємо другий схожий інцидент. І працюємо ми тільки з цим конкретним зверненням.

— Я зрозуміла.

— Справді?

— Так.

— Тоді руки від мишки.

Я прибрала руку, яку навіть не помітила біля неї.

— Це було образливо.

— Зате швидко.

Я видихнула через ніс. Оксана не посміхнулася, але тон у неї став трохи м’якшим.

— Учора ви сказали, що в першому випадку реально хотіли лишитися на лінії.

— Так.

— У цьому виклику було щось подібне?

Я відразу згадала, бо відповідь уже лежала готова, а не тому, що чекала цього питання.

— Було.

Оксана перестала дивитися на монітор.

— Що саме?

Я помовчала. Сказати це вголос означало зробити нічне питання важливішим, ніж воно було під час самого дзвінка.

Тоді воно виникло й майже одразу було відкинуте. Медично воно нічого не змінювало.

— Я майже спитала, хто був за кермом.

— Майже?

— Сформулювала питання в голові. Не поставила.

— Чому?

— Бо мені вже вистачало інформації для медичної частини. Місце, механізм, кількість постраждалих, їхній стан. Водій на той момент нічого не змінював.

Оксана кивнула.

— Де приблизно це було?

— Наприкінці. Перед тим, як приїхала бригада. На задньому плані вони почали сперечатися, хто де сидів і що треба казати.

— Дослівно питання пам’ятаєте?

Я не хотіла відповідати надто швидко. Перевірила себе. Не «хто керував». Не «хто сидів за кермом».

Саме так, як воно виникло вчора:

— «Хто був за кермом?»

Оксана нічого не сказала. Взяла ручку й записала фразу на аркуші біля клавіатури. Не в систему.

Просто на папір.

— Навіщо? — запитала я.

— Щоб через п’ять хвилин ми не сперечалися, як саме ви це пам’ятали до прослуховування.

Я подивилася на неї.

— Ви теж думаєте, що там буде ця фраза.

— Я думаю, що ми маємо другий дивний запис і одну перевірювану річ, яку ви назвали до того, як ми його почули.

— Це дуже довгий спосіб сказати «так».