Хто був за кермом?

Ніч почалася з чоловіка, який проковтнув риб’ячу кістку й був переконаний, що помирає.

Через сім хвилин він уже сперечався зі мною, чи може сам їхати до лікарні.

Потім була жінка з болем у животі, двоє сусідів біля нетверезого чоловіка на сходах і дівчина, яка плакала так сильно, що я хвилину не могла зрозуміти, хто саме в квартирі поранив руку.

До одинадцятої я майже перестала згадувати нотатку в телефоні. Цього вже вистачало.

Після кожної завершеної розмови я не поверталася до картки Олега. Не шукала другий запис. Не прокручувала в голові, де ще могла сказати щось інакше.

Я просто працювала. Це виявилося складніше, ніж мало б бути, але цілком можливо.

Новий виклик увійшов різким жіночим голосом:

— Ми розбилися. Тут крові багато. Будь ласка, швидше.

Я випросталась.

— Екстрена медична допомога. Назвіть місце, де ви зараз.

— Я не знаю номер. Ми на дорозі, біля… секунду. Тут заправка була, ми її проїхали. Господи, він не встає.

— Мені потрібне місце. Подивіться навколо. Назва вулиці, дорожній знак, магазин, зупинка — будь-що.

На тому кінці хтось кричав, щоб вона відійшла від машини. Інший голос повторював: «Дай сюди телефон».

— Не забирай! — крикнула дівчина вже не мені. — Я говорю.

Потім знову в слухавку:

— Зараз. Тут знак. Я підійду.

— Якщо поруч рухаються машини, не виходьте на проїзну частину. Подивіться звідти, де безпечно.

Вона назвала орієнтир, потім ще один. Цього вистачило, щоб прив’язати місце. Допомогу передали далі.

— Як вас звати?

— Юля.

— Юлю, скільки людей постраждало?

— Я не знаю. Нас четверо. Ні, п’ятеро. Він… Стій, не чіпай його!

У слухавці гримнуло щось металеве.

— Юлю, слухайте мене. Машина зараз стоїть? Немає диму, вогню, запаху пального?

— Стоїть. Передок весь розбитий. Диму нема. Я не знаю про бензин.

— Якщо немає безпосередньої небезпеки, нікого не витягуйте просто так. Хто з постраждалих найважчий?

— Тут хлопець. Він лежить. Він був…

Чоловічий голос перебив її:

— Не був він там. Юлю, скажи краще, що з ним.

— Та я й кажу!

— Юлю, — повернула я її до себе. — Він при свідомості?

Вона покликала хлопця. Один раз, другий. Відповіді я не почула.

— Не відповідає.

— Дихає?

— Так. Здається. Так, дихає. Він стогнав до цього.

— Не рухайте його без необхідності. Хтось поруч із ним є?

— Я.

— Покладіть телефон на гучний зв’язок.

Поки вона натискала кнопку, на задньому плані говорили всі одразу.

«Відійди».

«Де вона?» «Він сам виліз». «Нічого він не виліз». «Телефонуй ще комусь». Потім мій голос повернувся відлунням.

— Чуєте мене?

— Так.

— Подивіться, звідки кров.

Юля важко дихала. Не плакала вже — принаймні не так, щоб це заважало говорити.

— Голова. Тут збоку. І рука вся в крові.

— Сильна кровотеча з руки є? Кров іде безперервно?

Вона не зрозуміла з першого разу. Я спростила питання.

— З руки зараз тече сильно?

— Ні. Зараз менше. Я притиснула кофту.

— Добре. Тримайте притиснутою. Не прибирайте, щоб подивитися.

Хтось біля неї сказав:

— Він ззаду був, там двері…

Інший одразу:

— Та перестань уже.

Я зафіксувала механізм ДТП настільки, наскільки він був потрібен зараз.

— Юлю, машина з чим зіткнулася?

— З відбійником. А потім нас розвернуло. Я не бачила. Я телефон дивилася. Ні, не телефон…

— Це неважливо. Машина перекидалася?

— Ні. Наче ні.

— Хтось був затиснутий усередині?

— Ні. Один ще сидить у машині, але каже, що нормально. Йому болить плече.

— Нехай не виходить різко. Якщо немає вогню чи іншої небезпеки, краще зачекати на бригаду.

— Чуєш? — крикнула Юля. — Сиди там!

У відповідь почулася лайка.

Це було хорошим знаком хоча б у найпростішому сенсі: ще один постраждалий був при свідомості й мав сили сперечатися.

Я уточнила решту. Одна дівчина ходила сама, скаржилася на біль у грудях від ременя. Ще один хлопець стояв осторонь і, за словами Юлі, «наче нормально, тільки трясе».