Може бути збігом

У вихідний я прокинулася о восьмій двадцять і хвилин п’ять лежала, намагаючись вирішити, чи це вже достатня причина встати.

П’яти хвилин виявилося недостатньо.

Телефон лежав на тумбочці екраном донизу. Я перевернула його тільки тому, що батько мав звичку писати зранку, коли знав, що я не на зміні.

Повідомлення вже чекало. Доїдеш — напиши. Я подивилася на час.

До батьків я ще навіть не збиралася. Написала: «Я ще вдома». Відповідь прийшла майже одразу. То коли виїдеш — напиши.

Я поставила телефон назад.

Деякі сімейні традиції народжувалися з любові. Деякі — з любові, яка одного разу сильно злякалася й відтоді не вміла поводитися нормально.

Я знала, до якої категорії належала ця.

До одинадцятої я все-таки зібралася. Дорогою купила хліб, бо мама написала, що «якщо вже йдеш повз магазин», хоча магазин був не зовсім повз. Потім ще п’ять хвилин стояла біля полиці з чаєм, намагаючись згадати, який саме вона просила минулого разу.

Згадати не вдалося, тож я взяла два. Мама відкрила двері, подивилася на пакети й сказала:

— Я просила хліб.

— Там є хліб.

— А це?

— Стратегічний запас.

Вона дістала одну пачку чаю.

— Цей твій батько не п’є.

— Другий п’є?

— Другий теж не п’є.

— Чудово. Значить, обидва мої.

— Тоді навіщо було купувати тут?

— Щоб ти мала тему для розмови.

Мама фиркнула й відійшла від дверей.

У квартирі пахло смаженою цибулею й чимось солодким. Тато сидів у кімнаті з окулярами на носі й дивився в телефон так, наче той особисто його образив.

— Написати важко? — запитав він замість привітання.

— Я написала, що ще вдома.

— А потім?

— А потім приїхала.

— Це я бачу.

Я нахилилася й поцілувала його в щоку.

— Значить, система працює.

— Погана система.

— Скаргу подасте мамі.

— Я вже подавав.

З кухні долинуло:

— Відхилено.

Я усміхнулася й зняла куртку.

У батьків нічого особливо не змінювалося й водночас постійно змінювалося щось дрібне. Інша скатертина. Нова коробка з ліками на полиці. Чужий магніт на холодильнику, який хтось привіз із відпустки. Старий годинник у коридорі, що все ще поспішав на чотири хвилини, бо тато вважав це корисним.

Після смерті Марини я довго думала про цю квартиру як про місце, в якому все поділилося на «до» і «після».

Це було неправдою. Люди не жили в таких акуратних половинах.

Мама змінила фіранки. Тато почав сивіти. Я виросла. Вони сварилися через гроші, мирилися через вечерю, дивилися дурні серіали, міняли холодильник, ховали від мене проблеми зі здоров’ям рівно настільки, щоб я все одно дізналася. Марина не зникла з дому, але й не перетворила його на музей.

На полиці стояла її стара зелена чашка. Тепер мама пила з неї чай.

— Допоможеш? — гукнула вона.

— Уже йду.

На кухні мені видали миску, ніж і три яблука.

— Це що?

— Поріж.

— Для чого?

— Для пирога.

— А ти не могла порізати сама?

— Могла.

— Зрозуміло.

Я сіла за стіл. Мама поставила переді мною дошку.

— Тонко.

— Я знаю, як різати яблука.

— Минулого разу ти теж знала.

— Минулого разу всі вижили.

Вона подивилася на мене. Я замовкла.

Фраза була звичайна. Настільки звичайна, що в іншій сім’ї її, напевно, навіть не помітили б. Мама помітила.

Не здригнулася. Не відвела очей. Просто взяла зі столу одне яблуко й почала чистити сама.

— На роботі щось було? — запитала вона.

Я провела ножем уздовж шкірки.

— Було.

— Погане?

— Так.

Вона чекала.

Це була її версія турботи: поставити одне питання й не лізти вдруге, якщо я не відкрила двері сама.

— Чоловік помер, — сказала я. — Після виклику.

Мама повільно кивнула.

— Твого?

— Так.

— Ти зробила, що могла?