Поки немає відповіді

Наступного ранку другий запис нікуди не подівся.

Я не те щоб чекала іншого. Просто за ніч у голові встигла зібратися зручна версія: ми обидві були виснажені, система щось показала криво, завтра хтось відкриє журнал, знайде одну дурну технічну причину — і мені стане соромно, що кілька годин я дозволяла файлу з чужим голосом прикидатися чимось більшим.

Проблема була в тому, що голос був не чужий.

— Сіли? — запитала Оксана.

— Так.

— Добре. Тоді без вчорашнього марафону.

Я посунула стілець ближче до її столу.

На екрані були ті самі пов’язані виклики: перший, повторний і додатковий запис під першим зверненням.

— Технічну перевірку зробили в межах інциденту, — сказала Оксана. — Простого дублювання не видно. Це не один файл, який інтерфейс намалював двічі.

— А що видно?

— Два окремі об’єкти, прив’язані до одного звернення. Різна тривалість. Жодної нормальної причини, чому другий там з’явився, поки немає.

Я перечитала рядки.

— «Поки немає» мені подобається.

— Мені теж.

— Значить, шукаємо далі.

— Значить, не вигадуємо відповідь раніше, ніж вона з’явиться.

Це було спрямовано в мене.

— Я не вигадую.

Оксана подивилася так, що я сама почула, наскільки швидко відповіла.

— Добре, — сказала я. — Майже не вигадую.

— Уже краще.

Ми не стали знову слухати весь файл.

Цього разу мене це влаштовувало менше, ніж учора. Я хотіла дійти до тієї фрази ще раз. Переконатися, що вона не змінилася. Потім ще раз — до моменту, коли Наталя кличе Олега, а мій голос реагує одразу. Потім до «є пульс».

Було дуже легко перетворити «перевірити» на «послухати ще».

Оксана відкрила тільки те, що було потрібно для порівняння самого об’єкта, і не дала сцені стати ритуалом.

— Тут без змін, — сказала вона.

— Я бачу.

— Ви зараз дивитеся не туди.

Я підняла очі.

— Куди я дивлюся?

— На тривалість. Уже хвилину.

Я відсунулась від монітора.

— Вона довша.

— Учора теж була довша.

— Я пам’ятаю.

— Тоді це вже не нова інформація.

Оксана закрила вікно. Мені не сподобалося, як швидко вона це зробила.

Ще менше сподобалося, що вона мала рацію.

— А якщо це монтаж? — запитала я.

— Перевіряють.

— Синтез голосу?

— Перевіряють настільки, наскільки це можна перевірити в конкретному службовому випадку.

— Чужий запис, підчеплений до нашого?

— Теж.

— І?

— І зараз у нас немає простої відповіді.

Я сперлась ліктями на коліна.

У чужій паніці я зазвичай могла знайти наступний крок. Адреса. Дихання. Свідомість. Двері. Що змінилося. Що робити зараз.

Тут кожне «що робити зараз» упиралося в чужу роботу, а кожне «що сталося» мало кілька варіантів і жодного нормального.

— Мене цікавить одна річ, — сказала я.

— Яка?

— Якщо файл справжній технічно…

— Не поспішайте зі словом «справжній».

— Добре. Якщо він не намальований інтерфейсом і не є очевидною копією, то звідки в ньому моя фраза?

Оксана мовчала. Я продовжила:

— Не просто схожа фраза. Та сама, яку я думала сказати.

— Це питання.

— Я знаю.

— А звучите так, ніби вже маєте відповідь.

Я стиснула пальці.

— Не маю.

— Тоді так і залишимо.

Вона повернулася до своїх справ.

Мені хотілося сказати, що так не залишають. Що коли твій голос говорить те, чого ти не говорила, «питання» — занадто маленьке слово.

Але навколо нас уже йшла зміна. Задзвонив мій наступний виклик.

Жінка з високим тиском. Потім хлопець, який невдало порізав долоню склом і страшенно боявся дивитися на кров, хоча крові, судячи з опису, було менше, ніж його слів. Потім чоловік із задишкою, який наполегливо хотів пояснити мені всі свої аналізи за останні три роки, починаючи з тих, яких я не питала.

Робота не зробилася менш реальною через те, що в системі лежав неможливий запис.

Навпаки.