Фраза якої не було

Оксана не натиснула відтворення одразу.

Спочатку повторно перевірила картку звернення, прив’язку запису й час. Потім відкрила властивості обох аудіофайлів. Я стояла поруч і чекала на звичайну причину, яка нарешті зробить усе нудним.

Дубль після збереження. Неправильна прив’язка. Технічна копія. Що завгодно, що можна назвати одним реченням і передати далі людям, які люблять журнали подій більше, ніж живі голоси.

— Розмір різний, — сказала я.

— Бачу.

Другий запис був довший. Не набагато. Достатньо, щоб версія про просту копію стала трохи менш зручною.

— Може, перший обрізаний.

— Може.

Оксана завжди добре вимовляла це слово. Без згоди й без заперечення.

Я дивилася на два рядки під одним зверненням.

— Відкриваємо?

Вона коротко кивнула.

— Спершу звичайний.

Я мало не запитала навіщо. Не запитала. Якщо ми хотіли зрозуміти, що саме не так, треба було мати перед очима те, що точно сталося.

Оксана натиснула відтворення. У динаміку пішов мій голос.

— Наталю, він зараз може з вами говорити?

Далі — усе знайоме.

Шурхіт телефона. Наталине «Олеже, скажи щось». Його сердите «Та що я маю сказати?». Я пам’ятала цей момент ще до того, як він прозвучав.

Це не було дивним. Я провела ту розмову кілька годин тому. Ми прослухали її без коментарів.

Біль у грудях. Холодний піт. Вода. Відчинені двері. Моє невдале «точного часу я вам не назву», після якого я одразу змінила тон.

Потім:

— Він дуже блідий.

Моя пауза. У записі вона була коротша, ніж у мене в голові.

— Я зрозуміла. Будьте поруч. Якщо щось зміниться — телефонуйте одразу.

Ще кілька секунд. «До побачення».

Кінець.

Оксана зупинила запис.

— Це той, який ви слухали раніше? — запитала я.

— Так.

— Нічого не змінено?

Вона повернула до мене голову.

— Я щойно відкрила його перед вами.

— Я знаю.

— Тоді навіщо питаєте?

Я потерла великим пальцем край нігтя.

— Хочу, щоб відповідь була вголос.

Оксана дивилася на мене секунду, тоді сказала:

— Нічого не змінено.

— Добре.

— Полегшало?

— Ні.

— Мені теж.

Вона відкрила другий файл. Я чекала шуму. Артефакту. Може, чужого дзвінка, який система якимось чином пришила до нашого епізоду.

Почувся мій голос.

— Наталю, він зараз може з вами говорити?

Я подивилася на Оксану. Вона вже дивилася на мене. Запис ішов далі. Шурхіт телефона.

— Може. Олеже, скажи щось.

— Та що я маю сказати?

Той самий кашель. Не схожий. Не ще один кашель того самого чоловіка. Той самий. Я повернулася до екрана.

Можна було пояснити повторення голосів. Копія й була б повторенням. Можна було пояснити однаковий початок. Можна було навіть не нервувати, поки запис не робив нічого, чого не могла зробити погано оформлена копія.

Тому я слухала. П’ятдесят шість.

Обідали.

Встав із-за столу. «Наче плитою придавило». Олег хотів у туалет. «Не треба». «Та я чую».

Я знала наступні слова раніше, ніж вони прозвучали. І вони звучали.

З тією самою швидкістю. З тими самими паузами. Наталя перебивала чоловіка в тих самих місцях. Десь на задньому плані один раз дзенькнуло те саме, чого я не помітила під час живого дзвінка й почула тільки тепер, у записі.

Оксана поставила відтворення на паузу.

— До цього місця різницю чуєте?

— Ні.

— Я теж.

— Можна порівняти автоматично.

— Потім.

Вона знову натиснула відтворення. Мій голос пояснив Наталі, коли передзвонювати. Олег попросив води.

Наталя сказала, що воду не можна. Він відповів:

— Усі сьогодні проти мене.

Я відчула, як у мене похололи пальці.

Не від цієї фрази. Вона теж була в першому записі.

Від того, наскільки нічого не відрізнялося. Запис наближався до кінця. Я вже знала точку.

— Він дуже блідий, — сказала Наталя.

Пауза.